Завантажити

Лєвенгавпта”,—відповів канцлер, обтираючи хустиною чоло.
Як старий, вправний дипломат, котрий був правою рукою ще попереднього короля, він догадувався, що Карло супротивної гадки, і з досвіду знав, що нема що тратити багато слів, щоб його переконати. Карло ХІІ питався ради в своїх генералів, але робив, як йому хотілося. Так буде й тепер. Видно, король схиляється до планів Реншільда, котрому спішно на Україну і котрий, мабуть, не бажає собі злуки з Лєвенгавптом, а може, навіть жде на його загибель, щоб позбутися визначного суперника.
Реншільд сидів на вікні, баламкаючи злегка ногами, а його дівочі уста прибирали форму букви “о”, ніби свистали.
Це доводило канцлера до злості.
Вони, графи й ексцеленції, не любилися стихійно.
“Коли б, не дай Боже, москалі побили Лєвенгавпта,— почав квартирмайстер Гіллєнкрок,— тоді...”
“Тоді, гадаєте,— підхопив король,— і ми пропали. Не бійтеся, Лєвенгавпт досвідчений генерал, а ми теж якось дамо собі раду. Не в одній опресії бували”.
“У Лєвенгавпта,— відізвався Реншільд,— 16-тисячний корпус”.
“Цар Петро може кинути на нього 50 тисяч”,— зауважив Гіллєнкрок.
На королівському обличчі появилася знову та сама легка усмішка. “Не штука,— сказав,— побідити рівносильного ворога. Це річ звичайна. Від шведів треба вимагати незвичайних побід, про котрі говорив би весь світ”.
В квартирі на хвилину запанувала мовчанка. Тільки мухи дзичали, сідаючи на голови старшин. Маєрфельд ловив їх рукою і кидав крізь вікно: “Тю! Проклята мушва”.
“Московське військо,— перебив мовчанку Реншільд,— настільки не вишколене, що дивно було б, коли б Лєвенгавпт не дав собі з ним ради. Треба сподіватися, що він своє завдання добре сповнить. Нам треба йти туди, куди нас логіка фактів кличе”.
“Логіка фактів?” — спитав Гіллєнкрок.
“Так. Нам треба відтяти від Росії щонайбагатіші провінції, себто Україну, з котрої цар Петро бере харчі для війська і щораз-то нові полки від гетьмана Мазепи. Український народ чекає нас”.
Піпер не втерпів: “Не знаю, чи є на світі такий народ, котрий чекав би чужого війська. Це ж тягар”.
“Але ж ми йдемо визволяти українців з московського ярма”.
“Це розуміють, може, деякі козацькі старшини, а народ знає тільки, що шведам треба дати квартири, харчі і т. д. А що жоден народ не дає того радо, так з того приводу мусять виникнути непорозуміння. На прихильність українського народу нам нема що числити. Це народ православний, а ми протестанти. Не дурім себе”.
Козаки сильно озлоблені на царя. Його вважають прямо своїм катом. Краще з Лютром, як з Вельзевулом, говорять”.
Обличчя Піпера ще більше поморщилося, а його очі заблистіли насилу здержуваною погордою. “Пане графе,—казав, звертаючися до Реншільда,— не малюймо собі будучності надто рожевими красками. Увійдемо в край чужий, невідомий нам, між народ, котрого не розуміємо. Треба числити на власні сили, а не на його сприятливість і допомогу”.
“Себто?” — спитав, ніби свиснув, Реншільд.
“Себто,— відповів, роздуваючи ніздрі, Піпер,— треба нам сполучитися з Лєвенгавптом, щоб з малими силами не пускатися на велику небезпеку. Надто великий ризик, це не хоробрість, а очайдушність, авантюра”.
“Лицар і авантюрист — недалекі поняття,— зауважив король, перериваючи тим висловом суперечку двох своїх ексцеленцій.— Жалію, що не можу бути одної гадки з паном канцлером. Рожеві скла це прикмета молодих, а чорні — старих. Я хочу голим оком дивитися на світ”.
Піпер скривився, ніби йому гіркого подали, і відкашельнув значуче. Король порушився на своїм стільці.
“Не хотів я вразити пана канцлера, котрого гадку високо собі ціню, але після побід, яких нам не пощадив Господь, не маємо причини дивитися надто чорно в будучність. Козаки — народ воєнний. Це вояк іншого типу, ніж наш, але хоробрий. При добрім проводі він може стати дуже корисним союзником”.
“А скільки тисяч того союзника приведе нам гетьман Мазепа?”
“Приблизно відомі мені сили гетьмана Мазепи,— відповів король.— От і тепер є у мене посланець від нього — розказує”.
“Але ж цар щораз нових формацій вимагає від Мазепи, і цей відмовити не може”,— зауважив Гіллєнкрок.
“І якраз тому,— перебив король,— нам треба поспішати на Україну. Скоріше прийдемо, більше козаків перейде на наш бік. А не забуваймо, що також великий візир обіцяв мені свою допомогу. Не гадаю, щоб падишах супротивився політиці свого візира”.
Реншільд і Маєрфельд тріумфували. Король стояв на їхньому боці. Ексцеленція Піпер, наймудріша шведська голова, вірний дорадник двох королів, про котрого казали, що король Станіслав в руку його цілує,— програв. Стояв безмовно, похитуючи своєю червоною, спітнілою головою.
“Але ж бо душно”,— говорив, щоб щось сказати.
Нараз гаркнули бубни, заграли сурми й гобої, загуділа земля від тупоту тисячів ніг.
Реншільд зіскочив з вікна і відступився набік, щоб король міг бачити, як

читати