Завантажити

ні. Бездонний ящик Пандори. Невже ж ми знаємо, який дарунок готує нам доля?”
“Як поганий, то не приймемо. Хай ворогам нашим підносить”.
“Доля не питається нас — що хоче, те й дає”.
“Поборемо злу долю і заживемо щасливо”.
Говорив зі щирої душі, бажаючи не так собі, як своїй дружині тихого, безтурботного щастя.
“Дай Боже,— відповіла Мотря.— Ось і наш гість”.
Чуйкевич вибіг назустріч.
“Мир дому сему і всім живущим в нем,— промовив гість, переступаючи поріг. Перехрестився до образів а, побачивши хазяйку, відрекомендував себе і поклонився в пояс.— Гарною дружиною поблагословив вашу милість Господь”,— повернувся до господаря дому.
“Їй-Богу, ненаглядна краса. Тільки стій і дивися, забуваючи про шаблю, війну і про всякія другія о к о л и ч н о с т і”. (Гетьманський післанець старався актовою мовою говорити).
Мотря подала йому руку. Обтер хустиною вус і поцілував голосно. “І солодка ж яка! Їй-Богу, як марципан”.
“Пан сотник компліменти любить”,— зауважила Мотря.
“Люблю, чого мені Бог не зволив дати”.
“Нежонатий?”
“Парубком залишуся до смерті”.
“Не вподобалась жодна?”
“Була одна і тую Бог до себе покликав. А другої не хочу”.
“Вірний”.
“Добрий козак вірний Богові, гетьманові, шаблі і дружині. Зломиш одному віру — як же вірити тобі?”
“Знає гетьман, кого посилати”.
“Хай Бог милує його милість пана гетьмана!” — відповів сотник.
“Розгостіться, будь ласка! — просила його Мотря. Чурі казала прийняти шаблю і шапку.— Сідайте та розказуйте, що в Києві чувати”.
Гість рукою махнув: “Розказувати багато, а слухати мало. Нічого тепер доброго не чувати”.
З його широких грудей добувся голос, подібний до сопоту ковальського мішка,— сотник зітхав.
Його обличчя, що нагадувало старий, почорнілий ремінь, ще гірше потемніло, а очі сховалися під брови.
“Сумно в Києві тепер”.
“Невже ж?”
“Так сумно, що, вірте мені, який я старий, а врадувався, як молодий хлопчина, що мене гетьман в Батурин посилає. Гадаю, розважу себе”.
“І розважили?”
“Як же не розважити, побачивши таку красу, не во гнів пану Чуйкевичеві кажучи. Боже ти мій! Пощо тієї війни? Чи не краще жити б по законах Христових та раювати біля гарної і доброї дружини?”
“Пан сотник, як проповідник балака,— зауважила Мотря.— Війна за волю — діло святе, і не хотіла б я, щоб мій муж із-за мене відтягався від того святого обов'язку”.
“Війна за волю,— повторив, зітхаючи, сотник.— Добуваємо тієї волі і ніяк добути не годні. От і тепер. Здається, тільки простягни свою руку і воля твоя. А чи зловиш її? Бог святий знає. Так нас тії москалі обсіли, що обігнатися годі. Гетьманові прожитку не дають. Все якісь посли то від царя, то від Меншикова, гетьман хвилюється, та нічого не вдіє, мусить робити, що йому велить. От яка тут воля!”
Перейшли до столової і за вечерею балакали далі. Чарка розв'язувала язик. Гість довіряв господарям, як рідним.
“Від першого серпня в Києві стоїмо. Боже ти мій, як віджив наш старий золотоверхий Київ! Козацтва, як того макового цвіту. Аж за очі бере. Самої кінниці тисяч кілька, може, шість, як не більше. Подумайте!”
Очі старого козака заблистіли притаєним огнем. Мотрині зіниці розгорювалися від того огня. Оживала. Білі лиця наливалися кров'ю.
“Як вийдеш бувало на який майдан, як глянеш — скрізь червоні шапки, скрізь гострі списи в сонці горять, як хрести на київських церквах. Не знаю, чи коли від Богданових часів стільки війська в нашім Києві бувало. Щоб не збрехати, кінниці й пішого тисяч, може, двадцять, як не більше. Погадайте! Це ж армія, і ще яка! А гармат, а возів з муніцією, з харчами, з припасами всілякими — сила-силенна!”
“І що?” — питався Чуйкевич.
“І що?” — повторила Мотря.
“І ніщо,— відповів сотник.— Ніщо...”
Його брови підлізли вгору, уста скривилися жалісно, а з грудей видобулося те саме зітхання, що нагадувало сопіт ковальського мішка.
“З такою армією, можна собі гадати, вдесятеро сильніші царські полчища розіб'єш, Україну на ноги поставиш, мир подиктуєш — ага! Ні армії, ні миру, ні волі, нічого нема”.
І він руки сумно опустив по собі.
“Що ж сталося такого?” — тривожно питалася Мотря.
“Що? Стривайте, зараз вам скажу”.
Він випив чарку за здоров'я хазяйки, обтер уста і розказував далі: “Ще ми не надивилися на наш святий Київ, ще не спочили з далекої дороги, як вже і посол від царя прибігає: посилай йому чотири тисячі кінниці на допомогу полковникам київському й білоцерківському, котрих раніше виряджено в Польщу для руйнування тих панів, що з королем Станіславом тримають. Помилуйте, чотири тисячі кінниці! Цар гетьмана вождем над кінницею настановляє, а чотири тисячі кінниці від нього бере. І будь тут мудрий! Кажуть, гетьман як зварений ходив, не знав, що йому робити. Перше мати розважала його, тепер ігумені

читати