Завантажити

Магдалини вже в живих нема і гетьманові в нікого розради шукать”.
Мотря довгими віями свої зіниці прикрила.
“Післав?” — спитався Чуйкевич.
“Викручувався, як міг. Казав: скоріше булаву покладу, як таких сил позбавлю Україну. Хто захистить її, та ж мене народ проклене! А посли один за других прибігали: ,посилай і посилай'”.
Сотник замовк, його обличчя, як ремінь, стало м'якнути і морщитися, робилося подібне до шкіри. Чоло пооралося, сердився козак.
“Бог його побив би! — вихопилося з уст.— А я! Поб'є,— сам собі доповів, усміхаючися гірко.— Коли йому швед не дасть ради, то ніхто йому нічого не зробить, проковтне нас з чобітьми”.
Мотря припрошувала гостя до страви.
“Мені вже, ваша милосте, і страва не смакує, і чарка не веселить душі. Забути не можу, як тії полки з Києва відходили. Дві тисячі гадячан, що попереду в київській фортеці стояли. Не один до того Києва приріс: побратався, покумався, дівчину собі знайшов. А тепер кидай усе, що серцю твому любе, і спіши в тую Польщу, не знати за що й за яке. Хочуть пани Станіслава, хай їм буде Станіслав. Що гадячанам мішатися до панських порахунків. Так розум каже, а цар приказує інше. Дві тисячі гадячан у Польщу виступають, а за ними тисяча молодиків, що тільки свою військову службу починали. Деяким ще й вуса не засівалися — молодики! Тих найгірший жаль. Ще вони й не викохалися, ще матері не натішилися ними, а вже — іди! Знаєте, старий я козак, всячину бачив, а того забути не можу... Ніби молодий ліс рубають... Ранок був.
Літній, ясний ранок. Небо чисте, сонце тепле, жарке, а вулицями, ніби хмари чорні перевалюються, відділ за відділом іде, невесело, нерадо. Що нерадо! Жодного погідного обличчя я не бачив, жодного ясного ока, всі, як той поклін. Навіть коні голови поопускали. Не порскають, лиш оглядаються позад себе і жалібно іржуть. Звірина теж щось розуміє”.
“Не всяка,—перебив Чуйкевич,— але коні, то так”.
“Кінь — товариш козацький, він усе розуміє. Я ще до нині те іржання жалібне чую... Пішли... За гадячанами тисяча молодиків, ніби буря цвіт із наших садів обірвала і на чужі дороги несла.
Проводжав їх весь Київ. Плачу ж було, плачу! Як на похоронах. Хоронили ми нашу надію. Пішли... Гетьман довго дивився за ними. Я недалеко від нього стояв, бачив його і вдруге таким бачити не хочу. Жаль його ломив. Робив, чого робити не хотів, а мусив”.
“Дуже наш гетьман подався?” — спитав Чуйкевич.
“Не знаю, що вам відповісти” На око — такий, як був тому рік-два, може, й більше, але хто його частіше видає, що змарнів і по ночах не спить, нервується.
Важкі переживає часи. Яка відповідальність! Подумайте! Кожний з нас відповідає за себе, а він за всіх. Не легко такий тягар на своїй совісті нести. Я козак, в політиці не розбираюся, та не хотів би я тепер у його шкурі сидіти”.
“Чому ж то так?” — питався Чуйкевич.
“Чому? — і сотник потер рукою чоло.— Питаєте? Ніби не знаєте самі? — Він оглянувся, чи не слухає хто, а тоді присунувся ближче до Чуйкевича і, шепочучи, почав.—Швед наближається до нас, кажуть, на Україну, іде, хоче нас від Москви відірвати. Погадайте, який преважний мент. І що тут гетьманові робити, тримати з царем, чи приставати до шведа?”
“А на вашу гадку, що корисніше?” — спитала сотника Мотря.
Сотник глянув на неї уважно і без вагання відповів:
“До шведа!”
Хвилину мовчали, а тоді відіткнули всі троє, ніби їм камінь зсунувся з грудей. Зрозуміли себе.
“До шведа... Але з чим? — говорив далі сотник.— Не гадайте, що на тих трьох тисячах кінець. Цар, як вампір, щораз нової крові хоче: давай йому козаків і давай! Гетьман мусив послати на Литву до Пропойська чотири з половиною тисячі міських козаків і 1600 компанійців, а до Смоленська теж тисячу компанійців і вдвоє тільки піхоти. Обчисліть те все, узнаєте, скільки вийде? Дванадцять тисяч з лишком. Погадайте, дванадцять тисяч нашого козацтва вкинуто тому Молохові в зуби. З чим же залишився гетьман, з чим йому переходити до шведа? А не перейде, так і решту візьмуть, оставляючи його й Україну без усякої сили. Ось що в нас у Києві чувати!” — додав, затискаючи кулак.
Чуйкевич і Мотря уважно слухали оповідання старого сотника. Відома їм була залежність гетьмана від московського царя, а все ж таки вжахнулися, почувши такі високі цифри. Україна стратила 12 тисяч війська — навіть у великій битві мало коли так багато народу гине, це ж погром. І перед ними виринуло важке питання: з чим гетьман перейде до шведа і чи перейде він тепер? Чи краще оставатися тепер там, де його військо, себто при Петрі.
З острахом глянув Чуйкевич на свою дружину. Боявся, щоб невеселі вістки не пошкодили її здоров'ю. Але, на своє превелике диво, зауважив, що Мотря виглядала краще, ніж перед розмовою, місце втоми й обезсилення зайняв новий душевний підйом, якесь нове завзяття.
“А Карло? Де тепер Карло?” — питалася старого сотника.
“Кажуть, з Могилева рушає”.

читати