Завантажити

“Куди?”
“Бог його зна”.
“На Москву чи до нас?”
“Невідомо нікому”.
“Так воно й повинно бути. Ворогові не треба знати, куди він піде”.
“Щоб тільки не відбився далеко від Лєвенгавпта,—зауважив Чуйкевич.— У Лєвенгавпта великий корпус, і сам він добрий генерал. Боюсь, щоб москалі не вбилися клином поміж них. Тоді цареві не важко було б побити зразу Лєвенгавпта, а потім і Карла”.
Замітка Чуйкевича стурбувала старого сотника. Він задумався, думала і Мотря. Душний серпневий вечір пригнічував думки. Важко було, гнітучо, як перед бурею.
Чуйкевич встав і відчинив двері. Зашелестіло виноградове листя на ґанку. Падали зорі. Сотник хрестився: “Свят, свят, свят. Господь Саваоф”.
Глянув на Мотрю і ніби засоромився: “Стара звичка, ще з діточих часів. Покійна мати хрестилася, як падала зоря. Казала, що душа якась летить. У битвах тисячі душ вилітають з тіла, і не хреститься ніхто, хіба шаблею, а серед миру хрестишся на вид падучої зорі”.
“Зміняються люди: інші в бою, а інші в час миру”,— зауважив Чуйкевич.
Сотник встав і поклонився хазяйці, дякуючи їй за вечерю:
“А за гарну розмову ще більша вам дяка”.
“Це я вам повинна дякувати за вісті”.
“Простіть, що кращих не привіз, лиш самі турботні”.
“Не ваша вина, пане сотнику”.
“Чим хата багата, тим рада, а наша Україна багата на турботи”.
“Розбагатіє і в добро,— відізвався Чуйкевич, щоб перебити сумовитий настрій.—Ще наша козацька мати не пропала”.
“І я так кажу,— відповів сотник,— як у бій іду, а поміж добрими людьми інші гадки приходять, жаль їхнього щастя”.
“Нічого не жаль для такого діла, як воля”,— сказала, встаючи з крісла, Мотря. Очі її горіли, на лицях цвіли рум'янці.
Чуйкевич з острахом глянув на дружину. Боявся, щоб не було з нею нового припадку. Але Мотря говорила спокійно:
“Карло на Україну прийде, привітаємо його. Я перша вийду назустріч. Не з гарним словом, а з ділом. Забрав цар наших козаків, тепер на жінок пора. Невже ж жінки безсилі? Не всяка з нас любить веретеном крутити, деякій руці буде любіший меч”.
НА КВАРТИРИ
Листки облітали з дерев, птахи відлітали до теплих країв, бабське літо буяло над стернею. У повітрі дрижала безліч струн. Незримі руки грали на них. Пісню осінньої задуми, вічную пам'ять буйному процвітанню. Наближалася осінь.
“Знов розпочнуться дощі, болота, ломання костей, біль зубів. Гармати грузнутимуть по осі, мука для коней, і мука для людей. Підводи тягнуться довгим шнуром: а гей! а гей! Виснажена коняка паде, —посторонки, ззаду напирають вози. Переїхали — один, другий, десятий. З конини нема сліду. Поторощені кості хрупотять, як сухе гілляччя на нев'їждженій дорозі. Дощ за обшивку паде, все мокре, ослизле, скучне... З землі повстав єси і в землю перетворишся — болото. П а н т а р е й”.
Гетьман пільною доріжкою їде. Перед ним гайок. За ним село і селянська хата, в котрій від кількох днів має свою квартиру.
Звичайна, навіть не багацька хата. В дворах стає. Пограбовані, скрізь кров.
“Скрізь кров, трупи, кривда — гидко. Чоловік — звір”. Пригадав собі свій останній постій. Двір нічого собі. Ніби пани від'їхали кудись. Тільки двері розбиті, а в світлицях поторощені меблі, побиті дзеркала і скло. В одній — ні, ні! Війна погана річ! Її не виправдує ніщо. Хто починає війну, ступає Каїновими слідами. В одній кімнаті лежав дідич, дідичка і діти. Помордовані, накупі, як падлина, вивезена за село, під ліс. Під вікном вив пес. Він один плакав за ними. Донька горілиць лежала. Великі, сині очі кликали про помсту до неба...
Гетьман хоче забути ті очі. Він вийшов перейтися, втік перед війною, біжить у гайок, щоб забути військо, накази, тривогу. З природою хоче побути сам на сам. “А невже ж у природі мир? В природі вічний бій за корм, за право до життя. Звір звіра жере, рослина соки з рослини висисає, скрізь боротьба, насилля, кривда. Весь світ одна гидь!”
Шуліка стрілою з неба на землю упав. “Певно, миш зловив, поживиться. Закон життя. Сильніший слабшого нівечить, треба бути сильнішим”. Прискорює ходу, втікає перед власними гадками. Не пустимо тебе, не втечеш! Ти не безвинний, на наказ твій люди людей мордують!
“Хочу завести лад, щоб мир по війні настав”.
“Дуриш себе, мира не буде тут ніколи. Це край могил. Зі старих могил нові виростають, як діти з батьків. Це степ!”
“Хочу степ перетворити в поля, в хутори, в міста. Хочу людям людські закони дати, мир і добро”.
“Дуриш себе! Панувати хочеш, приказувати, стояти наверху, бо насподі важко. Не втікай перед нами, не пустимо тебе!”
“Геть!”
Стає і озирається позад себе. Бабське літо снується над полями. Повітря дрижить, міниться, як розтоплений опал. На виднокрузі дими. Села горять. Гуляють гультяї. Хто їх прибере до рук і де є та моральна підстава, щоб уговкати їх? Цар палить цілі великі простори, проганяє людей, робить перед ворогом пустиню. Злі

читати