Завантажити

заповнив ціле підсіння, давлячи себе, тратуючи і дбаючи тільки про одно, а саме: як би вийти з тієї дідчої тісноти — вперед, в Батурин, бо ззаду напирають на них нові роти, гнані наказами царських старшин. Стиснені з боків мурами, як кліщами, ззаду здержувані своїми, а спереду оборонцями Батурина, москалі, що увійшли в довге підсіння брами, склеплене, досить низьке і темне, справді переживають пекло. Добувають усіх зусиль, щоб вийти з нього, штовхаються, напирають на себе, місять ногами, нагадуючи раків у кобелі і хробів під каменем, стогнуть, ревуть, відходять від розуму і не чують, як над їх головами лунають джагани, дрижить склепіння і як нараз з ломотом, неподібним до нічого в світі, валиться, гнітить, придавлює їх, торощить і сотні людей перемінює в безобразну купу людського м'яса і -— гною.
“Гу-у! У-у! О-о!”
Мотря долонями затулює вуха, щоб не чути тих зойків, стогонів, реву. Це вже не люди кричать, а добуває з себе останні, передсмертні звуки якась жахлива звірюка, твориться щось таке страшне й огидне, перед чим деревіє людська свідомість і на що є одна тільки відповідь, одне тільки заспокоєння — конечність... Те, що сталося, було рівно несподіване й непередвиджене — для батуринців і для москалів. Людська хвиля рівно далеко відбилася по обидва боки, залишаючи посередині між собою румовища, помішані з глиною людські тіла, ніби нову перегороду, греблю поміж двома ставами людської злості й завзяття.
Москалі гадали, що батуринці висадили замок у повітря. З перестрахом сліпим, який не знає стриму, кинулися втікати назад, в напрямі Сейму.
Але біля моста наткнулися на нові відділи московського війська, котрі вислав Меншиков, щоб спинити втікачів.
“Куди тікаєш, стерво!” — гукали царські офіцери.
“Завертай назад!”
В неслухняних стріляли. Це збільшало заколот. Солдати скакали з берегів, щоб перейти ріку. Тонкий лід заломлювався, і вони тонули. Деякі плили з кригою, благаючи рятунку.
Та ніхто їх не слухав.
 
* * *
В цей мент біля воріт з'явився диякон. В правій руці — шабля, у лівій — хрест. Біля нього донька, а коло них — старий золотар.
“З Богом — вперед!” — гукав диякон, ступаючи по камінню і трупах.
“Діти, за нами!” — кликав золотар, повертаючись до невеличкої громадки міщан і козаків, старців і хлопців-недолітків, які з безтяменним завзяттям, забуваючи про все, кинулися на ворога, вдесятеро сильнішого від себе. Диякон їх веде. Не питаються, які в нього плани, які вигляди на успіх, йдуть за ним, за тим хрестом, піднятим угору, в котрого остаточну побіду привикли вірити змалку.
Може, він і сам не знав, куди їх веде, розуміючи тільки одно, що ворога треба якнайдальше від мурів.
Ішли...
І Мотрю потягнула за собою ця стихія. Та не далеко. Пригадала собі, що в неї є своє окреме завдання, котре вона мусить сповнити, насилу відділилася від гурту, притулилася до останків муру, переждала, аж натовп перевалився на другий бік, і по сходах, що вели до колишньої вартівні, вийшла на замковий вал.
Озирнулася.
Батурин все ще горів. Одно велике червоне море шуміло й гуділо там, де ще вчора жили люди в своїх затишних домівках. З того моря тут і там здіймалися стовпи й димарі, як щогли потопаючих кораблів, стирчали пні обсмалених дерев, як кістяки. Висока дзвіниця палала, як жертвенний стіс. Обривалися дзвони і з зойками глухими спадали вниз. А за кожним із них пожежа бухала горючим стовпом угору, ніби дзвони перемінювалися в духів і летіли до хмар. На землі їм не було вже діла.
Не задзвонять на свято побіди, коли гетьман в'їздитиме в свою столицю, визволивши її.
Разом із отими дзвонами обривалися Мотрині мрії і сподівання й летіли кудись у безвість, у пропасть, в яку й зазирнути страшно.
Нема що довше обдурювати себе. Треба дійсності глянути сміливо в очі.
І Мотря глянула круг себе.
Ворог оточував Батурин. Коли не стиснув його своїм перстенем залізним, то за хвилину стисне, здавить, сторощить. Він у кількох місцях маскує приступ. Та це лиш звичайні воєнні хитрощі, щоб обложені не знали, де їм найсильніше треба б оборонятися.
Мотря, знаючи Батурин, як свою рідну хату, розуміє дуже добре, що бій рішається на двох точках: тут, біля забутих воріт, і там, недалеко шляху, котрим нині Герцик виїжджав на герць.
А між тим батуринці в першу чергу обороняють замок. Поза замком козаки наче нічого й не бачать. Кожному здається, що бій вирішується там, де він стоїть, і що того місця йому за ніщо в світі здавати не вільно. Почувається, що нема Кенігзена. Він був не тільки завзятий, але й тверезий, холоднокровний. Завзяття не засліплювало його.
Сказати те Чечелеві, попросити, щоб зараз послав який сердюцький відділ на підмогу дияконові, котрий пішов на розпучливу нерівну боротьбу, бо як ні — то ворог вдереться у місто.
 
* * *
І Мотря повернулася у той бік, де диякон з донькою і старим золотарем відпирав від

читати