Завантажити

Старшини бігають, розглядають те, що зроблено, і наказують, що треба ще зробити. Тисячі рук виконують їх наказ без супротивлення, навіть ті, що до чорної роботи зроду не звикли і не звикли слухати нікого. Спільна небезпека та спільна оборона з'єдинює і рівняє усіх. Скриплять тачки, лунає відгук молотів — вал росте. Ще трохи і буде за ним безпечно.
Вже й сердюки займають на тім валі свої нові становища, приміщують мушкети, приносять ящики з порохом і кулями.
Нараз огонь притух, кулі здержалися в лету, кров стялася в жилах, божевільний вереск зірвався і летить ген з-поза замку.
“Ой-ой! Ой-ой! Ой-ой!”
Безтяменний жах, гнаний батогами розпуки, звірський перепуд, позбавлений усякого застановку, якась потвора, обезвічена й покалічена на душі й на тілі сунеться і реве: “Ой-ой! Ой-ой!”
Спиняється нараз робота: “Що се? Що?”
Котяться випущені з рук тачки, падуть заступи й джагани, люди, що перед хвилиною працювали так пильно, кидають усе і біжать навмання.
“Що там сталося? Невже ж?”
І Мотрю пориває людська хвиля, як стихія, вона не має сили спинити її, біжить, летить, жене. Одне має на тямці, щоб не спотикнутися, не впасти, не дістатися під ноги, бо тоді всьому кінець. А в неї ключ!
В неї ключ...
Чіпляється тієї гадки, як потопаючий соломинки. Пробує зупинити натовп:
* “Люди, стійте! Заждіть, так не можна. Не толочте себе. Ради Бога, спиніться!”
Ніхто не слухає її, жах сильніший від голосу розуму— женуть.
Чіпляється когось за руку, сильно, мабуть, стискає до болю.
“Це я, Кочубеєва Мотря, стійте! З ніг впаду, порятуйте мене!”
Якісь перестрашені очі повертаються до неї, дивляться, і розум до них вертає. “Мотря Василівна? Невже ж... Люди, стійте. Рятуйте Чуйкевичеву Мотрю!”
Дехто стає, решта натовпу пересувається далі, назустріч тому божевільному верескові, в котрім, крім безтяменного “ой-ой!”, почуваються уже й інші голоси, грубі, погані, як звірський рев.
Мотря нараз починає розуміти в чім діло.
 
* * *
В замковій стіні була колись в одному місці входова брама низька. Склепіння зарисувалося, замість направити його, зачинено браму. Згодом земля засипала її, вибуяла трава, розрослись кущі й закрили цей вхід. Люди забули, що там теж колись був доступ до замку. Ворог про нього не знав... Аж тепер довідався? Як? Хтось показав, якийсь новий Ефіяльт. Хто?.. Ніс.
Отея жахлива правда вернула їй втрачену пам'ять і енергію.
Не пустити ворога, боронитися, а коли буде втрачено все, останеться ще ключ.
“Москалі вриваються крізь круглу браму, не пускаймо!” — крикнула голосом не розпуки, а нового завзяття.
“Зупинім утікачів. Ставаймо в кілька рядів, тримаймося кріпко, не пускаймо... Хай хто біжить до оружної вежі, може, там ще є які мушкети!”
Рішучий наказ — це одинока рада в такому моменті. Натовп дійсно зупиняється, пробує супротивлятися, але, побачивши, що годі,— повертається грудьми до ворога.
Він недалеко, кроків, може, двісті, борікається зі жменькою сердюків, що перші прискочили, зауваживши зраду. Не піддаються, живим муром виростають ворогам на дорозі. Але їх мало. Треба їм на поміч поспішати.
“В кого мушкет або сокира — вперед!”
Декілька мужчин вискакує і біжить на певну смерть. Інші починають розуміти, в чім діло. Позбувшися першого страху і побачивши, що тут вирішується питання їх життя і смерті, скоро зживаються з тією гадкою і рішаються згинути або побідити. Нічого третього не бачать.
“Перепустіть жінок!..”
“І дітей...”
“Парубки — вперед!”
“Ранених віднесіть на тил!”
“Лавою, лавою вперед!”
Батуринський золотар, колишній запорожець, дядько літ коло шістдесят, бере провід.
Невеличкий гурт мужчин і селян, що з недалеких хуторів схоронилися перед ворогом у столиці, люди здебільшого старі, давно забувші воєнні діло, перемінюються у відділ добровільних оборонців твердині.
Одні — з мушкетами, другі — з джаганами, заступами посуваються вперед. Ворог увійшов був у браму.
Жменька сердюків не могла їх спинити. Мало хто остався живим, а ті, що осталися, обливалися кров'ю. Такого завзятого бою ніхто з них не пам'ятав. Бралися попід сили, давили себе за горло, очі видирали собі. Це вже була не битва, а різня, не дійсність, а томлячий сон. Ворожа хвиля вдиралася на греблю, розривала її, роздирала, перевалювалася на другий бік, аж тріщали кам'яні одвірки, аж брама хиталася в основах.
Золотар глянув перед себе, зрозумів, у чім річ і гукнув позад себе: “З джаганами — по мурах на браму! Хутчіш!”
Не потребував їм казати, що там мають робити. Наказ зрозуміли як слід. Брама була глибока, кроків, може, на двадцять. У її мурах були вартівні і входи на верх і якісь магазини. Все це занедбане, запущене, прямо руїни. Склепіння зарисувалося давно. Треба було тільки трохи зрушити його вниз, прямо на голови ворога, що густою лавою

читати