Завантажити

обсмалений хребет, недотлілі крокви, як ребра, дубові сволоки, як руки, опущені в безсиллі і в розпуці. Ще хвилина, луск, тріск, гук і — кістяк валився на постелю з диму, сажі, з румовища. Так гарячо було, що шибки з вікон топилися й котилися блискучими кулями. Ніби місто плакало останніми, пекучими сльозами. На подвір'ях, як гори, лежали живцем згорілі коні й корови. Чути було немилий запах шерсті, лою і паленого м'яса. Загулювали ніс, затримували віддих у грудях, щоб не чути того, і йшли далі крізь огненне море.
Люди, як круки, літали кругом.
Жінки борикалися зі скринями, хотіли їх викотити в безпечне місце — в садок або на город. Але скрині горіли, тліло в них заховане добро. Мами тулили до лона перестрашених дітей і проклинали своїх мужів за окаянне діло. Де ж хто чував, щоб хазяїн під свою власну стріху червоного когута пускав! Подуріли хлопи! Пан Біг їм розум відібрав!
Людський крик, вереск, зойк додавали нових пронизливих акордів до тої пекельної оркестри.
Сліпий дідусь з бандурою втікав. Бандура горіла, він її руками гасив, від бандури зайнялася борода.
Дід робився подібним до огненного стовпа. Мотря припала до нього. Скинула жупан і обгорнула бандуру, Любов Хведорівна долонями гасила обсмалене дідове волосся. Огненний стовп погасав. Дідусь благословив їх. Врятували неповинну Душу.
“Підете з нами, дідусю!” — сказала Любов Хведорівна і потягнула старого за собою. Сліпий далеко не зайшов би.
Кочубеїв двір стояв серед великого саду. Йому поки що не грозила пожежа. На дубах висіло ще зимне і мокре від дощу листя, гілляки й здоровезне галуззя, дерев були мокрі, вогонь не вчепиться їх скоро. Але челядь все-таки виносила дрібніші меблі і посуд далеко в сад, на другий бік від пожежі.
“Не треба! — гукнула на них Любов Хведорівна.— Лишіть! Як горить людське, хай горить і моє!”
Здивовано дивилися на неї. Мабуть, з ума зійшла. Від смерті Кочубея Любов Хведорівна не та стала. А до того — облога, пожежа, якщо збожеволіла, то й не диво.
“Лишіть, кажу!” — повторила рішуче і в покої ввійшла. Мотря за нею. Проходили кімнати, ніби прощалися з ними, з усіми радощами і смутками, які в них пережили, вони і батьки їх, бо двір, хоч називався новий, а основами своїми, боковим крилом, до котрого добудовано передні покої, пам'ятав давні часи.
Вікна здивовано дивилися на них, двері не хотіли їх пускати від себе, замикалися важко.
Любов Хведорівна зняла той самий образ Розп'яття, в чорних рамах, котрим відбирала колись присягу від черця Никанора, запалила свічку і пустилася на горище. Мотря вхопила її за руку.
“Мамо, ви куди?”— У неї майнула гадка, чи, не дай Бог, не збожеволіла мати. Любов Хведорівна подивилася на неї уважно, тими самими мудрими і бистрими очима, до котрих Мотря привикла від дитини.
“Як треба, Мотре, то треба. Досить ми бокували від людей. Весь тягар спихали на них. Так не годиться. Коли горить Батурин, хай і Кочубеї з димом ідуть”.
Мотря побачила те, про що догадувалася тільки. Затремтіла душею. Їх гніздо мало з димом піти. Не жаліла матеріального добра, а жаль їй було родинних пам'яток, споминів, все одно — сумних чи веселих, хоч останніх і не так-то багато зазнала в тім дворі. Тут радо проживав її безталанний батько.
“Годі, Мотре, ходім! Нема що пристращатися до маєтків. Може, вони й не добром набуті. Хай Господь їх у жертву прийме, може, якого гріха простить. Має попасти Меншикову в руки, хай горить. Хай бачить народ, що ми готові разом з ним терпіти. Так краще, так конечно — ходім”.
Вийшли на горище і ще раз глянули навкруги. Ще раз побачили як горів Батурин, як дими жалібною паполомою осотували весь краєвид, як у них потопав московський табір, в котрім помітний був незвичайний рух. З табору на замок, а з замку на табір летіли кулі, здавалося, йшли собі назустріч, та не попадали в себе. Миналися, несучи з собою смерть і руїну.
Московські кулі все ще здебільшого не попадали в замок. За кожним разом, як влучала котра в місто пожежа ще гірше лютувала. Ще вище знімалася полумінь, сичіла, вищала, кривавими язиками здіймалася до неба.
Мотря мовчки за мамою ішла. Могла вирвати свічку з її рук, але чула, що не має до того права. Мати говорила правду. Треба, щоб бачив народ, що Кочубеї тримають разом з ним, що люди, те й вони.
На горищі була одна комірка, повна всілякого хламу — постелі, білизни, непотрібного вбрання. Любов Хведорівна відчинила до неї двері. Поставила на столі Розп'яття, перед ним свічку і перехрестилася. “Хай Бог прийме за прощення наших гріхів,— сказала, підпалюючи комірку. Хвилину дивилася ще, чи вогонь не потухне, а тоді двері затріснула наглухо.— Вертаймось!”
Вхопила Мотрю за руку і скорим ходом збігла з нею надолину. З сіней вискочила на ґанок.
На кам'яних сходах сидів сліпий дідусь. Дрижачими руками водив по обсмаленій бандурі та числив непорвані струни. Мало їх було, і бандура не хотіла грати.
“Приютіть

читати