Завантажити

старого,— говорила до слуг.— Щоб він кривди не мав. Заберіть його геть, щоб не згорів з двором”.
Слуги витріщеними очима дивилися на свою пані... Збожеволіла!
“Як умру; то слухайте доньки, вона про вас подбає. А двора не рятуйте, хай разом з Батурином горить. Хто з вас сильний — на замок. Там рук до оборони треба. А тут кінець... ходімо, Мотре!”
І тою самою дорогою, котрою перед годинкою прийшли, пустилися назад.
Відійшовши кроків, може, двісті, озирнулися. Дах на Кочубеєвім дворі займався. Піяв червоний когут, б'ючи огненним крилом.
Та челядь все-таки двір рятувала.
“Як собі хочуть,— сказала до доньки Любов Хведорівна,— я своє зробила”.
По дорозі бачили, як хворих і поранених з лічниці на замок переносили. В лічницю влучила московська граната і наробила чимало каліцтва.
Хворі стогнали, зціпивши зуби, ніби соромилися свого болю.
Очима, повними вдяки, здоровили Мотрю. А вона, не зважаючи на пожежу і на небезпеку, приставала до них, поправляла перев'язки на ранах, обтулювала їх на носилках, гладила білою долонею скривавлені козацькі руки.
На останній носилці впізнала старого сотника з полтавського Герцикового полку, котрий нині рано такої слави в герці з москалями зажив. Лежав великий, аж йому ноги звисали, як дихав, груди підносилися, мов гора. З відчинених уст цівкою слезила кров. В нього теж влучила московська граната. Гадали, що вмер, бо був пошарпаний страшно. Але, видно, козацька душа нерадо розставалася з хоробрим тілом. Дихав ще. А коли Мотря доторкнулася його спітнілого обличчя, підняв повіки і всміхнувся.
“Мотре Василівно,— сказав,— помремо всі, а президії нашої не здамо!”
Хотів піднятися, встати, але тільки головою рухнув; “не зда-мо!” — випрямився і — замовк навіки.
Мотря долонею очі йому затулила, зняла хустку з голови і замість китайки прикрила нею козацьке обличчя.
ГРАНАТА
Батурин горів. Запалювалися щораз то нові будинки. Не треба було й підпалювати, вітер скрізь розносив горючі головні. Кидав ними на церкви й на замок.
Як мовкли постріли і на хвилину потухала пожежа, то зривався ще страшніший від них гул — людське голосіння. Здавалося, що замкові мури ожили й ридають.
Мотря декілька безталанних жінок з дрібними дітьми забрала до своїх покоїв, а сама побігла на мури.
“Мотре Василівно,— кричав, побачивши її, Кенігзен,— бережіть себе, тут небезпечно”.
“Мені не більше, як вам”,— відповіла спокійно.
“Як же вам, пане осавуле, ведеться?”
“Гармати лихі. Не доносять. Одну батарею московську я застукав, інші теж взяв би за чуб, так закороткі руки. А все-таки ворога я приневолив до зміни позицій. Бачите, світлійший переніс свою квартиру і посунув назад свій обоз,— тут йому загарячо було. Гей, коли б так більше і кращих гармат”.
Останні слова заглушив гук, подібний до грюкоту грому. Задрижав мур, посипалося каміння, дими й копоти закрили світ. Мотря чула крик, бачила, як бігали й метушилися люди, мов крізь сон доходила до неї голосна команда Кенігзена: “Пали”, а потім якийсь солодкавий, аж млісний супокій розлився по її тілі, відбираючи в неї владу і свідомість.
 
* * *
Здивувалася, побачивши себе в замковій кімнаті у своєї матері... Невже ж це дійсно Любов Хведорівна, отся жінка, що так турбується нею? Подає воду з вином, оцтом обтирає виски, так лагідно доторкається її рук і ніг?
“Болить тебе що, Мотре?” — питає Любов Хведорівна.
“Ні, мамо, вже пройшло. Не турбуйтеся, дайте, я встану”.
“Полеж ще трохи. Як принесли тебе, я гадала, що вже тобі кінець. Бог ласкав, пощадив тебе. Не досвідчай же його. Це не жіноче діло, Мотре, лізти, де кулі падуть. Лишім це козакам”.
“А Кенігзен?” — спитала нараз Мотря.
“Кенігзен, Мотре, Кенігзен поранений”.
Мотря очі руками закрила. Побачила в своїй уяві геройську постать гарматного осавула, який мало що не весь день невтомно працював біля своїх поганих гармат, не довіряючи ні їм, ні нікому. “Коли б їх у мене більше та кращих”,— пригадала собі його слова. Тепер він і тії осиротив.
“Важко поранений Кенігзен, мамо?” — спитала несміливо. Любов Хведорівна не відповідала. Не хотіла бентежити доньки.
“Кажіть, що з ним?”
“Що Бог дасть”,— відповіла мати, і Мотря зрозуміла, що з Кенігзеном погано і що з Батурином недобре, бо ніхто не заступить його.
“Це був лицар”,— сказала, сідаючи на ліжку.
“Так, доню, це був чесний і хоробрий вояк”.
“Німець, а боровся краще від наших, за нашу, чужу йому справу”.
“Не чужу, бо він пристав до нас душею, аж дивно”.
“Аж дивно, що в нас тієї любові немає”.
Мотря зірвалася з постелі.
“Ти куди?”
“До Кенігзена”.
“Не пущу тебе! Біля нього лікар. Він уснув. Не треба бентежити його, не йди! Тепер ніч. Ти ще не маєш сил, упадеш де. Там лютий бій. Чуєш, як гармати ревуть. Там, Мотре, пекло”.
“Самі ви казали,

читати