Завантажити

всі ми тут помремо, а президії не гадаємо здавати”,— відповів йому згори дзвінкий жіночий голос, як жайворонків спів.
 
БАТУРИН ГОРИТЬ
Довго стояла Мотря на валах і дивилася, як Зажарський прямував до ріки, як повернув управо, дійшов до того місця, де ждали на нього драгуни з конем, як сів на нього, переїхав міст і загубився в густій товпі всілякого війська.
“Дивна річ. Балакаєш з чоловіком — і ніби він справді чоловік. І чує, і розуміє, і навіть ніби нічого злого тобі не хоче. І може, не один з тих там тисячів такий, як цей. А все-таки ідуть, щоб знищити тебе, забрати волю, розграбити добро, палити, мордувати. Наказ одного чоловіка переміняє тих людей у звірів. Тисячі, великі тисячі підчиняються волі одиниці... Одиниця думає за них, наказує, бажає, будує державу. В нас не те... І в нас нема держави...”
Поступила до лічниці, обійшла поранених і хворих, козаків і міщан, котрих було, чимало, бо розпочався перестріл і все нові жертви приносили,— аж утомлена повернула на замок і зайшла до мами.
Любов Хведорівна порядкувала коло свого добра й перебирала папери. Руки її дрижали, жмутки сивого волосся спадали на бліде, на цей раз не підмальоване обличчя. Це вже не була колишня Кочубеїха, горда і невгнута, це була інша жінка. Мотря глянула на неї, і в її серці озвалася любов доньки до мами. Так — це була її мати, бідна й терпляча, але куди ближча, ніж колишня, сильна й своєвільна.
Мовчки припала до її руки.
Любов Хведорівна другою рукою пригорнула її до себе і погладила по голові. “Доню”,—ледве вимовила тихо.
Перший раз у житті почула це слово Мотря.
“Мамо,— відповіла, цілуючи руку, від котрої стільки кривди зазнала.— Не гніваєшся на мене, мамо?” — питалася.
“Бог мені свідком, Мотре, що ніякого гніву в серці не маю. Втратила я гордість, а здобула доньку”.
“А я — маму”,—доповіла Мотря.
Наслухували, як ревіли гармати. Московські кулі не влучали ще в замок. Горою перевалювалися, попадаючи в передмістя, з котрого люди вже давно перенеслися під крила замку, бо не почували себе досить безпечними/
“Стріляють москалі”,— сказала Мотря.
“Стріляють, та не влучають. Може Бог дасть, що великої шкоди не зроблять.
“Може...”
Куля влучила в замковий мур, і замок задрижав, аж посуд на столі задзвенів.
“Попали... Привикаймо”,— сказала, зітхаючи, Любов Хведорівна.
“Після того, що мені велів Бог пережити, нічого не боюсь, готова я на все. І чого мені більше хотіти? Свій вік пережила. Багато гріху прийняла на себе. Хай Бог простить. Не одно спокутувала я, доню. Не одно. Бог тільки знає, що я перестраждала. Дивно, що з ума не зійшла. Як судили покійного Василя Леонтієвича, як карали його, я пальці собі гризла, волосся з голови виривала, аж задубіла з горя, як тая Лотова донька”.
“Не потребуєте мені того казати, мамо”.
“Аж одної ночі, коли я від ума відходила, покійна мати моя, а твоя бабка, привиділася мені. Осінила мене хрестом святим і сказала: “Прощаються тобі гріхи твої, Любове, прощай їх ближнім своїм”. І розгорнула переді мною псалом покаяння і казала читати його. З тої пори, якщо помста підступає до мене, говорю його й легше робиться на серці. Живу, дожидаючи кінця. Може, він і недалекий. Може, вже тую кулю в дуло кладуть, котра покладе край моєму грішному життю”.
“А може, кулі тієї ще й не відлили, мамо”,— потішала її донька.
“Бог нам суддею, не люди. На суд Божий готовімся, Мотре. Не маю я надії, щоб Батурин витримав облогу. Бачиш, як москаль падить... Це щолиш початок. Ще не обстрілялися гармати. З кожним пострілом будуть краще попадати в ціль”.
“Але і наші не дармують. Кенігзен славний артилерист. А так,— дасть Бог, що й гетьман на відбій поспіє”.
“Дав би це Бог. Ти знаєш, не любила я гетьмана, а тепер нікого собі так не бажаю, як його. Та чи прийде він? Може, й хоче, бо це його столиця, але чи може? Він же тепер не сам. Зв'язався з Карлом і нічого на свою руку робити не може”.
“Прикро, що все ми від когось іншого залежні”.
“Залежні, бо не визволились від власних гріхів. Знаю це по собі. Я теж у тій гріховній неволі довгі роки жила. Все лиш себе бачила, а не других, про рідний край не дбала, хотіла, щоб на моїм стало, хоч би світ перевернувся догори дном. А це гріх, це великий гріх, Мотре. Таких грішників у нас дуже багате, і тому ми й помремо, мабуть, у неволі, бо Господь закаменілих грішників тяжко карає”.
Знову здригнулися мури, двері відчинилися і зачинилися нараз, шибки у вікнах задзвеніли, замок ніби заскреготав з болю зубами.
“Бачиш,— влучають,— сказала Любов Хведорівна, наслухуючи, чи не валиться мур. Але мури заспокоїлися, куля, мабуть, застряла в камінню, не перебивши стіни. Любов. Хведорівна перехрестилася.— Ще не та, дякувати Богові, ще ми живі. Тут, Мотре, щонайважніші папери. Заховай їх. Ти краще знаєш замок і його таємні сховки, ніж я”.
Мотря прийняла згорток і за пазуху

читати