Завантажити

гадає, а ще інше робить. Мало чого не говорив Кандиба, вдаючи найвірнішого гетьманового чоловіка, а де він тепер? Де Іван Ніс, що такого лицаря з себе виявляв, і де багато других, котрих імен навіть не згадую, щоб даром не вражати болючо їх рідні і приятелів”.
“Ви нас кривдите, батьку,— перебили йому,— порівнюючи з Носом і з Кандибою”.
“Нікого не кривджу, браття і діти мої, але говорю, що мені розум велить, бо люблю свій рідний город і тую нашу землю, матір святу”.
“До чого ж ви свою річ ведете, кажіть?”
“До того, щоб ми по добрій і непримушеній волі заприсягли перед Господом всемогучим, що ні один з нас слідами Носа не піде, що всі ми, як тут стоїмо, так і постоїмо за президію нашу. А хто того не може або не хоче — хай іде. Перший руку вгору підношу”
Підняв руку і дрижучим голосом проговорив слова присяги. Всі пішли за ним.
“А тепер, щоб ви знали, що я не балакав на вітер, піду, винесу з хати, що в ній ціннішого є, і сховаю на замку, а хату власною рукою підпалю. Хай ворог знає, що ми не дбаємо про наше добро, що в нас на серці тільки одно — честь і слава наша. Оборонимо город, так побудуємо собі нові хати, ще кращі від отсих, а не оборонимо, так нам тоді вже нічого й не треба. Хай москаль не гадає собі, що, здобувши Батурин, поживиться нашим добром, кістки з попелища добуде, от що!”
Не одно серце стиснулося з болю, почувши ті грізні слова. Як же так?
Червоного когута під власну стріху пускати? Хто бачив це? Іде зима, де притулитися з родиною? На замку для всіх місця не стане.
Не окривалися з тим.
Старий жалібним оком подивився кругом.
“Кажете, що по трупах ваших увійде ворог у город, а шкодуєте своїх теплих стріх. Ось яке-то тверде ваше слово. А я при своїм стою: підпалю свою стріху, щоб не тремтів за неї. Обороняймо вали, мури і замок, а не оборонимо, так гиньмо”.
“Як підпалимо Батурин, ворог скористає з тривоги і припустить штурм”.
“Так що? Знатиме, що цей пожар значить. Підпалю. А ви, як хочете собі”.
Дехто противився. Казали, що ще час, що жаль нівечити надбання кількох поколінь.
“Вам час, а мені спішно, бо я боюся ночі. Боюся, щоб знов які Носи не перейшли на другий бік”.
“Не пустимо. З городу і пес не вискочить”.
“Замість дивитися, щоб ворог не ввійшов, ви сторожити будете, щоб не виходили свої. Гарна мені оборона твердині”.
Він задумався, а потім грімким, рішучим голосом крикнув: “Підпалю!”
“Не смій того робити. Громада противиться такому грішному ділу. Не дамо!”
Старий лавник ніби не слухав того. Повернувся до Чечеля, котрий мовчки слухав його мову: “Що ти, полковнику, скажеш на це? Твоє слово — наказ. Ти наш командант. Рішай!”
“Рішати? — Чечель задумався, потер чоло і шарпнув свій вус.— Я одної думки з тобою, батьку,— сказав.— Твоє добро, так ти й роби з ним, що захочеш. Ніхто тебе спинять не посміє. Жертву приносиш, ще й яку! Жаль, що тільки один”.
“Знайдеться більше таких,— відізвався найбагатіший з міщан.— Якщо гадаєте, що треба, так і балакати нема що. Ходім!”
Оба з лавником вийшли. За ними посунуло ще кілька.
Інші залишилися. Незвичайне рішення лавника заскочило їх неприготованими. Всяке собі гадали, а такого ні. Бо кому може прийти на гадку підпалювати свою власну хату. Стояли, понуривши голови.
 
В місті шуміло. Бігали і кричали люди. Ревів товар, прочуваючи щось зле. Лунали постріли, глухо відбиваючися від мурів, котрі давно не чули пальби. Вулицями переходили відділи сердюків, щоб вдержувати лад. Народ, виведений з рівноваги, легко гарячився і брався зводити всілякі порахунки. Досить було сказати на когось “зрадник”, щоб виставити його на небезпеку побоїв, а то і смерті.
Замкова зала роз'яснювалася в міру того, як піднімалося сонце і вступалася мряка. Але громадка міщан все ще стояла в тьмі.
“Як же нам?”—спитав хтось, повертаючись до сусідів.
“Як? Як інші, так і ми. Якщо треба палити — палім. Хай летить червоний когут”.
“Хай летить червоний когут...” —-вирішили і розійшлися.
 
ТАЙНИКАМИ
Мотря, оглянувши Зажарського, попросила його поснідати разом з нею та випити чарку, щоб усе лихе минуло.
“Мотре Василівно, Мотре Василівно!” — бідкався московський посол. Коли б ви знали, як мене кожна кісточка болить!”
“Потерпіть, добродію, за спасіння роду людського і за славу божу, може, Бог тієї жертви хоче від нас”.
“Нащо вона Богові потрібна, тая жертва? Через глупоту людську терплю”.
“Не ви один терпите, добродію. Може, терпіння душі, від тілесних гірш болючі”.
Зажарський глянув на гарну паню, пригадав собі трагедію її батька, погадав, скільки болю мусило зазнати це добре жіноче серце, і його гнів на проклятих батуринських міщухів трохи ущух.
“Так, воно так, ласкава добродійко, великими терпіннями пробує нас Господь”.
“Так тоді не збільшуймо їх, бо Господь велів прощати кривду, яку

читати