Завантажити

“Говори, полтавський полковнику, говори!”
“Цей чоловік з листом від князя Меншикова прийшов”.
“Не приймаємо такого листа. Знаємо, що Меншиков пише. Радить, щоб ми місто здавали”.
“Помремо, а президії не здамо!”
“А може, в листі щось інше є?”
“Ми не цікаві”.
“А все ж таки лист прочитати треба”.
“Не треба! Не треба! — залунало навкруги.— Не читати нам того диявольського листа!”
Зажарський, побачивши нових своїх оборонців, набрав відваги: “В листі тім,—почав,—князь Меншиков два дні проволоки вам дає”.
“Два дні проволоки?”
“Так, нині і завтра, щоб ви спокійно роздумали це важке діло й покорилися волі всесильного царя”.
“Тільки Бог всесильний, а цар, як усі ми, чоловік”.
“Антихрист...” — озвалося в натовпі.
“Товариші,— почав знову Чечель.— Меншиков дає нам два дні проволоки, це немаловажна річ”.
Натовп втишився. Кожний рад був такому дарункові.
“А не брешеш ти, пане Зажарський?” — спитав старий сотник, той самий, що нині такої слави здобув.
“Щоб я так живим з цього замку вийшов, як правду вам говорю”.
“Ну, то ти собі, сарако, дуже багато від Господа Бога желаєш”,-— глумливо відповіли йому.
“А листа все-таки читати не треба!” — гукнув хтось, і за ним підхопили інші: “Не треба! не треба!”
“Шкода часу!”
“Краще починаймо бій. Проженемо проклятого ворога або погибнемо усі”.
“Президії не здамо, москалів не пустимо в Батурин, до чорта з Меншиковим послом”.
“На гак!”
“У Сейм!”
“Стрімголов з муру його!”
Мотря бачила, що на неї черга. Відколи віддалася, весь свій зайвий час посвятила містові. Піклувалася приютами для старців і недужих, доглядала поранених, щедрою рукою роздавала хліби й гроші. Не висувалася вперед, не накидувалася і не лізла людям в очі і, може, якраз тому ще більше її любили й поважали. Відчувала це і зважилася промовити слово.
“Зажарський з листом до полковника Чечеля прийшов,— казала,—хай його Чечель читає. Якщо схоче, переказати вам зміст, хай перекаже, як ні — і без того поживем”.
“Авжеж, авжеж..!”
“Щоб не писав у тому листі князь Меншиков, відповідь може бути одна: Батурин не здамо!”
“Так нам, Боже, допоможи во Тройці своїй святій!”
“Батурин по трупах наших візьмуть!” — загуло кругом, аж вікна задзвеніли.
“А не здамо тому, бо це наша гетьманська столиця і ми гетьманові обіцяли обороняти її, поки він на відбій не прибуде”.
“Слова нашого не зрушимо!”
“Та ще тому не пустимо чужого війська, бо воно нам чуже. Хочемо мати свою державу і своє власне військо, хочемо хазяїнами бути у своїй власній хаті”.
“Не хочемо бути рабами!”
“І якраз тому треба цілим відпустити Зажарського до князя Меншикова, щоб він переказав це наше незломне бажання”.
В залі зробилося тихо. В Зажарського дух уступив. Тая жінка, як ангел хоронитель, виведе його з огненної печі.
“Хай іде!” — махнув рукою сотник.
 
* * *
“Хай іде!” — притакнуло сто голосів нараз. Мотря взяла Зажарського за руку. “Спасибі, що послухали мене,—сказала, звертаючися до народу.— Батурин не осоромить себе”.
Мовчки вивела перестрашеного посла з зали й повела до своїх покоїв, щоб спершу обмити його й оглянути рани.
Зала знову загула.
“Добре Чуйкевичева Мотря казала, хай іде й перекаже князеві, що ми президії за ніщо в світі не здамо”.
“Та чи оборонимо?”—вихопився хтось з гурту.
“Як не оборонимо, так погибнемо всі до одного. А хто іншої гадки — хай з міста виходить!”
“Вибігло зайців чимало, виженім і останніх. Гетьте геть!”
В залі почалась суматоха. Відшукали того, що поставив небажане питання, й наставали, щоб збирав своє добро й виходив з міста. Він боронився, казав, що по щирості спитався, але кидати рідного міста не хоче і не кине, що буде з іншими, хай станеться і з ним.
“Цитьте! — озвався старий лавник.— Послухайте мене, бувалого чоловіка! Не добре діється у нас. Згоди нема. Сваримося без потреби, і багато з нас кривить душею, як бачу. Як пришле Меншиков свого чоловіка, то всі кидаються із на нього, як вовки, здається, на шматочки розірвуть. А настане ніч — і ті самі, що горлали ранком, вистрибують з міста, як з клітки кролі. Бог вість, куди вони діваються, може, до ворога йдуть, продають нас... Кого ж то прислав до нас князь, як не нашого земляка Жарковича, і хто з нас скаже, куди подівся канцелярист Андрій Кандиба?”
“Правду кажеш, батьку”,— притакували йому.
Лавник, ніби обухом, валив батуринців по голові.
“Так воно є, так”.
“Але так бути не може,— говорив далі старий лавник.— Переказуємо Меншикову, що город хіба на наших трупах візьме,— а на мою гадку, спершу спитаймо свого серця, може, в нього є друге бажання”.
“Ми вже це сто разів казали, що або оборонимо Батурин, або загинемо всі”.
“Чи одно чоловік каже, а інше собі

читати