Завантажити

мамо, що де люди, там і ми. Мені до людей треба”.
“Ти вже потерпіла за них. Сиди!”
“Годі, мамо. Там вирішується бій, а я тут, як у гостині сиджу”.
“Зажди. Чуєш, хтось надходить...”
Цей “хтось” був молодий сердюк.
“Що там?” — спитала його Любов Хведорівна.
“Богові дяка, гаразд. Перший приступ відбили ми щасливо”,
Любов Хведорівна очі підняла до неба.
“Велике милосердя твоє. Владико. Не відмов ласки твоєї для нас,— а повертаючись, до сердюка: — розказуй далі, говори!”,—просила.
“Коли Кенігзенові потрощило ноги й наші гармати замовкли, москаль перейшов ріку. Полковник Чечель заборонив стріляти. Допустили ми їх до самих валів, а тоді гримнули мушкети. Захиталися московські полки, не один полетів стрімголов у ріку. Але й не одного з наших теж не стало, бо москаль з гармат без упину палив. Я самих старшин брав на ціль і, мабуть, кількох від замку відігнав...”
“І що? Що далі?” — питалася Мотря.
“Меншиков сильно напирав. Мабуть, помітив, що з гарматами нашими недобре, і хотів покористуватись нагодою. Лізло їх, як сарана. Вже вдиралися на мури, як ось полтавський полковник саме впору з двома сотнями прибіг. Засипали ми їх таким огнем, що летіли з мурів, як мухи. Хлопці камінням жбурляли на них, полився окріп”.
“То вже доходило аж до того?” — тривожно скрикнула Мотря.
“У велике заходило, пані. Полковник Герцик команду над гарматами прийняв. Чуєте, знову наші стріляють. Час мені, прощайте!”
І він побіг.
“Перший приступ відбили,— промовила Мотря,— а за першим піде другий і третій. Тепер ніч. Тільки світла, що пожежа горить. Хто знає, які в Меншикова плани. Іду я, мамо”.
“Підеш?.. А що ж я робитиму без тебе?”
“Те, що я без вас, мамо. Поблагословіть мене”.
Мотря приклякла, Любов Хведорівна руки на голову доньки поклала: “Що доброго я в житті своїм зробила, почисли за донькою моєю, Боже!”
 
* * *
Мотря вибігла з замку.
Батурин горів. Здавалося, пожежа була грізніша, ніж удень, бо вночі огонь усе страшніший. Замкові мури облиті були червоною загравою, ніби це вони горіли. Руді дими снувалися кругом. Валилися димарі, з луском падали перепалені сволоки і розсипалися муровані стіни.
Люди вже не кричали. Забули про пожежу, вся їх увага звернена була на останнє прибіжище, на замок. Коли б він не упав.
“Коли б він не упав...” — говорила до себе Мотря, пробігаючи замкове подвір'я. Тягнуло її туди, де недавно мало не пожила смерті. Хотіла побачити те місце, але пригадала собі мамині слова й завернула з дороги.
“Де лежить гарматний осаул пан Кенігзен”,— спитала якогось офіцера.
“В гетьманських покоях надолині”,— почула відповідь і побігла туди.
Великий склеплений покій озарений був червоним відблиском, подібно, як цілий Батурин. Крізь малі, в олово оправлені шибки вливався він, надаючи гетьманській спальні фантастичного вигляду. Біля ліжка горіла свічка і хропів на фотелю старий німець-лікар.
Мотря підійшла до хворого і нахилилася над ним.
Пізнав її: “Це ви, Мотре Василівно?.. Спасибі, що прийшли... Як же там?”
Говорив насилу, крізь великий біль.
“Нічого. Перший приступ відбили”.
“А гармати?”
“Стріляють. Герцик заправляє ними”.
“Перекажіть, щоб пороху більше підсипав. З третьої зряду хай краще не стріляє, щоб не розірвало дула. Небезпечна”.
Мотря хустиною обтерла йому з чола піт.
“Спасибі. Як ваша ласка, подайте води. Палить”.
Мотря піднесла йому чарку з водою і збудила старого німця. “Гер медікус, спите?”
“Борони Боже. Я лиш так трохи задрімав”.
“Ваш земляк хворий, а ви куняєте, як коли б нічого”.
Німець нахилився над нею. “Що я йому поможу? Тут тільки й надії, що на Бога”.
Кенігзен зачув останні слова.
“Мотре Василівно,— прошепотів.— Будь ласка, як коли б що до чого, не оставляйте мене на поталу москалям”.
“Заспокойтеся,— відповіла Мотря,— у мене ключ від порохової вежі. Не підемо бранцями в Москву”.
Стиснув її руку, так кріпко, ніби це не рука, а меч.
У неї дійсно ключ. Доторкнулася його. Чи не забула і чи не поміняла? Так багато їх має. Але другого такого ні: великий, важкий, дивно позазублюваний ключ до старої вежі, до котрої вже й стежки позаростали травою. Ніхто не заходить туди. По що? Там лиш сови під дахом гніздяться.
Біля вежі голодова яма. Склепіння завалилося, яма кропивою поросла, давно нікого не садовлять туди. А все ж таки люди хрестяться, проходячи повз неї і затулюють вуха руками, щоб серед нічної тишини не почути стогонів і ридання.
Дивні і страховинні речі розказують собі про тую вежу і про яму. Та найстрашнішої тайни не знають. Там, у глибоких пивницях, лежать бочки, повні пороху стрільного. Сухий він, тільки жде на іскру.
Може, нині скінчаться його дожидання...
Ключ і тайну, як відчиняти вежу і куди дібратися до пивниць з

читати