Завантажити

брами москалів. Бачила, як перед ним, наче перед якоюсь вищою, надприродньою силою, подавались москалі, як золотар, забувши про свій вік, з молодецьким завзяттям косив своєю кривою шаблюкою, подібний до косаря смерті. І дияконська донька, сестра-жалібниця, не гоїть, а завдає рани. За ними густою лавою пруть батуринські міщани і жменька тих козаків, що не погибли ще обороняючи ворота. Як вони б'ються! Це вже не люди, а боги помсти, фурії, доведені до крайньої розпуки. Це вже не бій, а різня і гризня, в якій тямиться одно — не датись! Полягти або побідити, нічого третього для них нема.
Не устоїть ворог проти такого фізичного й морального завзяття. Подається. Диякон чимраз далі посувається від брами. Не бачить ні трупів, ні поранених, ні своїх, ні чужих, засліпив його успіх, полонила ум жадоба побіди. Не бачить небезпеки, яка їм грозить.
Ворог їх збоку заходить. Мотря бачить його намір, котрого вони там удолині, серед бою, не помічають.. Він лишає ті відділи, що з дияконом б'ються, і посилає свіжі роти, щоб поза його плечима увійти в браму. Одинцем, гусаком, скрадаються попід мур, ближче, ближче до брами...
Підходять під вал, стають у четвірки, в бойовий стрій, з мушкетами, ручними бомбами, з усяким приладдям, котрим зруйнують город.
“Вертайтеся!”
Може, диякон і побачив свою важку похибку, може, й рад би вернутись, але це неможливо. Йому остається одна тільки дорога, пробиватися далі, через ріку, в поля, ген — ген, може, аж на Січ.
Пробивається...
А між тим ворог вдирається на замок. По камінню, по трупах повзуть, як хроби, як гаддя, як потоп... Пропало!
 
* * *
“Тепер на тебе черга”,— сказала Мотря, збігаючи вдолину.
Добре відомими тайними переходами пустилася туди, де бовваніла перед її схвильованою до краю уявою порохова вежа.
“Щоб лиш добратися до неї!”
Боялася не тільки ворога, але й своїх,— людини.
Нікого не бачити, не чути людської мови, не думати про ніщо! Сповнити своє діло, відчинити браму, щоб вийти з того пекла, котре тут зчиниться за хвилину.
Не хоче бачити його і — не буде.
Спотикалася на теплих ще головнях і на холодних уже трупах. Падала, підносилася, з жахом пізнавала знайомих і, насилуючи почуття людського жалю й милосердя, гонила вперед. Нічого вже більше не знала й не пам'ятала, ніякого більше бажання в душі своїй не чула, крім того одного, щоб якнайскоріше дістатися до тієї вежі, в котрій було її спасіння від мук, від сорому і від неслави, її і її земляків.
Бігла попід мури, обтовкаючи собі ноги й руки й обдираючи одяг на собі. Скоріш, скоріш, бо ворог настигає.
Щоб до вежі — там усьому край. Один момент і буйний лет у невідомий світ, крізь дим і пожежу, крізь сором і знущання, до хмар, до неба, до Бога. Останній гін, остання дорога; серце б'ється, як дзвін,— ворогам проклін, ось ваша перемога! Добігла до голодової ями. Спотикається на сухих корчах, падає. Господи, невже ж ти не дась сповнити їй діло, від котрого так багато залежить? Невже ж у тій яскині, в котрій вилися колись її ближні, як червяки, ворог допаде її? Ні, ні! Не відмов її сил, дай крил, щоб долетіти,— Боже, світе!
...Встає. Ще трохи, ось і вежа, ось і низькі, в землю врослі двері. Де замок, де ключ?
Це все таке просте, звичайне, а так тяжко звести докупи, так дивно. Ключ не входить до замка, замок зіржавів, не слухає ключа, гарчить, двері не подаються, скриплять завіси, не зрушувані здавна,— насилу відчинила й увійшла.
Сопух і темрява кидаються на неї.
Останками сильної волі перемагає їх. Руками чіпляється стін, бо сходи ковзькі, повищерблювані, непевні. Але й стіни вогкі, зимні, як хребет гадюки. Дрож проймає її, терпнуть пальці — невже ж це смерть?
...“Ще ні, ще ні — не тепер, за хвилину!..”
По сходах збігає вдолину, падає... Вставати, йти!
Але як? І — де?.. В грудях гуде, в голові гуде, склепіння валиться, падає. Кінець...
“Ще ні, ще ні! Боже, дай мені сил сповнити останнє діло!”
Добула чир і кресало. Треба огнем розбудити ту силу, що в бочках спить. Притулила до креміня чир, б'є. Замість у кремінь попадає в пальці... кров...
Не зважає на біль, б'є — і знов, і знов, аж скочили іскри, і запалила скіпку. Ожило підземелля, низьке, вузьке, страхітне. Пригадалися казки, оповідання, і тітка, і старенька няня, і все, що було, минуло, неначе огнем спалахнуло, горить... Цить, серце, цить! Досить.
Скіпка невелика — спішиться. Пивниці, як лабіринт, управо, вліво, сходи, арки, пороги, угинаються ноги. На мурах мигтить селітра, літають кажани... Чи дійсність це, чи лиш страхітні сни?.. Спішись!
Відчинила залізні двері, побачила бочки... Ось вони!
Треба одну розбити... Але як і чим?..
В пивниці нема нічого, крім отсих бочок...
Чому ж вона не передбачила того, чом не взяла з собою сокири?..
Вертатися?.. Ні, ні, запізно. Там, певно, вже ворог обсадив замок, подвір'я,

читати