Завантажити

зловлять її, не пустять, поведуть перед Меншикова, її — Чуйкевича дружину.
В крайній розпуці добуває стилет, підносить, валить ним у бочку, аж глухий луск відбивається далеким відгомоном від низьких склепінь... Чи відгомін це, чи чиясь хода?
Наслухувати нема коли. Скіпка дотліває.
Спішись, спішись!
Нараз — кров стинається у жилах! Хтось ухопив її за руку, стиснув, здавив, скіпку підошвою притовк. Погасла.
Чорно в очах, і чорно в душі — усе, усе пропало.
 
* * *
Коли Мотря прийшла до себе, зрозуміла, що чиїсь кріпкі руки виносять її з пивниці. Дихнуло на неї подихом тютюну і горілки — мужчина. Козак чи москаль? — мов блискавка майнуло через голову Мотрі. На всякий спосіб хтось, хто знає дорогу. На потемки йде, двері наглухо затріскує за собою і несе її, як безборонну дитину.
“Пусти!” — кричить і пручається Мотря, але десять пальців, як десять гаків, приковують її до широких, мужеських грудей.
“Не втечеш, аж тепер ти моя!”
Ті звуки врізуються в свідомість, як ніж у серце. Пізнає голос. Це говорить прилуцький наказний полковник Іван Ніс, найосоружніший для неї із усіх людей на світі.
Сто гадок, як сто вогників, займається у мозку. То спалахнуть, то погаснуть. То ясно робиться нараз, то тим гірша темрява кругом.
...Іван Ніс, цей що Батурин зрадив.
І тепер вона у його руках — безборонна.
Коли б так ніж, коли б їй стилет?
Чіпляється тієї гадки, як останньої дошки порятунку. Може, він є у неї? Розбивала ж ним бочку. Вихоплює праву руку, щоб пошукати.
“Не шукай, бо не знайдеш. Твій стилет залишився там біля бочок. Не пручайся даром. Я не ворог тобі. Люблю тебе, врятую, заховаю”.
“Краще забий мене”.
“Діточе базікання. Щаслива будь, що впору наспів”.
“Чорт надніс тебе? Хто тобі сказав, що я тут?”
“Ніхто мені не казав, я здогадався, знаючи твою вдачу. Того тільки й боявся, щоб ти не висадила вежі. Дякувати Богу — саме впору наспів. Подякуєш мені, побачиш”.
Замість відповіді кидається на нього й руками обхоплює, за шию, давить.
Падають обоє на сходах...
Але він сильніший. Відірвав руки від горла і вхопив обі, в свою праву долоню.
Крізь двері чути, як Батурин реве, там — страшний суд.
“Пусти, а то голову об мур розіб'ю”.
“Не пущу тебе! Пора до розуму прийти! Погадай — чи не краще по-доброму зі мною. Врятую тебе, може, ще кого. Моє слово має тепер вагу”.
“Не хочу я твоєї ласки, проклятий!”
“Не проклинай. І без того багато лиха на світі”.
“Ти його спричинив, зраднику!”
“Хто не зраджує нині?”
“Не так, як ти. Для наживи, для пірнача”.
“А може, для тебе? Може, для тебе, Мотре?”
Хоче підняти її і далі нести.
“Не піду. Лиши мене тут”.
“Невже ж я з глуздів збився. Балакаймо, Мотре, на розум. Нас тільки двоє...”
“І Господь Бог над нами”.
“Можливо, але він мовчить. Я мушу врятувати тебе. Послухай. Проведу тебе за город. Там мій віз завезе тебе в безпечне місце. Просидиш, поки не втишиться буря. А як побачу, що небезпечно, покину все, і пірнач, і хоч би булаву, й прилину до тебе, щоб грудьми своїми заступити тебе, бо без тебе немає для мене життя”.
“Наказний полковнику,— почала Мотря.— За кого ти маєш мене? Я ж перед хвилиною хотіла висадити замок у повітря, а тепер мала б осоромити себе, щоб рятувати життя? Не буде того ніколи! З Батурина не вийде! Що станеться з ним, хай діється зі мною”.
Мовчав. І вона замовкла... В Батурині ревіло. Чути було луск стрілів, грюкіт гармат, галас, зойки, ридання. Мотря уявляла собі, що там діється тепер.
“Пусти мене, пусти! — стала благати Носа.— Якщо в тебе є крихітка серця, послухай мого благання. Життя, яке ти обіцяєш мені, гірше від смерті. Краще вбий мене!”
“Хочу, щоб ти жила,— мусиш жити!”
“Противний ти мені”.
Наглим рухом відтрутила його від себе, так що покотився стрімголов, а сама стала втікати по сходах, скоро, скоро, з одного пекла в друге. Бігла, але ноги не слухали її. Дрижали, вгиналися в колінах, важкі, зимні, як два стовпи льоду. Руками чіплялася за стіни, але стіни були ковзькі й долоні зсувалися по них, як по склі.
Останки свідомості рвалися, як шматочки мережива, як нитки шовкові, розпливалися, як хмарки по блакиті, канули в порожнечу.
Останні звуки, які болючо вверчувалися в її вуха,— це був луск важкої мужеської ходи.
Іван Ніс доганяв її. Той самий Ніс, наказний прилуцький полковник, що вбив її вірного чуру, перейшов до москалів і показав їм тайний вхід на замок.
Ще трохи і вона знов попаде в його руки...
Ще тільки два-три сходи...
Як добре, що якраз тоді перед нею розтворилася безодня і вона полетіла туди, забуваючи про все,— як добре, що її нема!
Нема нічого...
ГУРАГАН
Мотря відітхнула свіжим, зимним повітрям і розплющила очі. Довго не могла зрозуміти, де

читати