Завантажити

ввійдуть у город.
Ще тільки кроків, може, сто відділює їх від валу, як нараз:
“Пали!”
Грюкнули мушкети, посипалися довбні, колоди, запалені головні, з могучої долоні коваля вихопилися і зажужжали в повітрі одна за другою дві останні кам'яні кулі. Ворог, не вспівши вистрілити, захитався, заметушився і з криком та вереском подався назад, оставляючи чимало поранених і вбитих.
“Пали!” — гукнув ще раз коваль, і в забарикадованій брамі зчинилася така суматоха, якої там нині ще не було, хіба тоді, як падало склепіння. Люди на людей напирали, толочили себе, з мушкетами кидалися на себе, розбивали собі черепи, кололи тригранними штиками, торощили себе.
Коваль, побачивши несподіваний успіх, хотів, щоб наші приступом на москалів пішли. Мотря не радила. “Нам треба щадити людей. Підождемо, аж вони на нас підуть”. Ждали. Не сталося це так скоро, бо ворог довго не міг прийти до і себе. За той час батуринці винесли трупи набік і пораненим оглянули рани.
Поранених було чимало. Поки йшла невпорядкована боротьба, годі їм було видістатися з безладної товпи, не один, не маючи хвилини спокою, стріляючи або кидаючи чим там безупинно, не помічав навіть, що в нього ллється кров,— аж тепер це побачив або почув і відходив на бік, під мур, де старі козаки тамували кров хлібом і павутиною або прямо стрільним порохом, розпущеним у слині. Хто з поранених почував у собі силу, вертав назад у бій, хто ні — оставався під муром, дожидаючи вислідів важкої боротьби. Не перечислилася Мотря. Москалі дійсно ще раз наступили, і їх ще раз так само і з не меншими втратами відперто. Доріжка від валу до воріт, котрою вони наступали, так густо встелилася трупом, що солдати топтали по них, як по подушках. Замість тупоту чобіт чути було зойки та стогони, бо між трупами були ще й живі, тяжко поранені, що конали під підошвами своїх братів.
В батуринців вступала нова надія. Були й такі, що після відбитого приступу перелазили за вал і, забуваючи про страх і небезпеку, виривали з рук московських трупів теплі ще мушкети, відтинали від ременя або з ременем здирали порошниці і щасливо вертали до своїх. Гоститимуть ворога їх власними кулями і з їх власних рушниць. Хоробрий коваль з Гончарівки, не маючи своїх, як він казав, кам'яних галушок, щоб ними затикати ненажерну пельку ворожу, пробігав свою “армію”, порядкував, роздавав роботу, заохочував, почував себе, як майстер серед челядників у великій кузні. “Лавами, браття, лавами, поміж лавами вільне місце лишіть, щоб ворожі кулі мали де падати. І не густо в лавах лягайте, чим рідше, | тим тяжче ворогові попасти!”
В сю мить кількома лавами загатили дорогу. Десь і рискалі взялися, кожний для себе ямку гребе, щоб голову за купиною сховати, бо так безпечніше.
Недавно ще товпа, схвильована, хоробрістю п'яна, але непевна й несвідома, що їй .робити,— тепер відділ карний і справний, фаланга, котру переломити важко. Без крику і вереску дикого, без лайки гидкої і без нікчемних прокльонів, певні своєї справи, з вірою у свої сили чекають, коли ворог знов кинеться на них. Зайняті своїм ділом, забувають, що діється в місті і на замку. Але чують, що в місті погано.
Нічого доброго не віщує цей божевільний гул.
Місто, як вулкан перед вибухом, клекотить. А найгірше з супротивного боку. Мабуть, там ворог теж переломив вали і вдирається на пожарище. Загасить його кров'ю!
Не одному хотілося б бігти туди, помагати, бо там теж свої, може, й близькі, але про те навіть не думай. Коваль пробігає між лавами, подає знак: “Готовись!”
Ворог ось-ось нахлине.
Коваль бачить, як за брамою вискакують і знов ховаються чорні ляльки, як у вертепі, чимраз їх більш , — хмара. А з тої хмари блискавки падуть. Москалі обстрілюють наших. Але їх кулі переважно у людський вал влучають. Трупів за живих беруть. А все ж таки деяка куля і в живого попаде.
Вже поранений той гончар, що так завзято головнями метав, а його гарний син віддав Богові духа. Вже й ковалеві куля передірявила шапку і, мабуть, чи не задерла чуприни, але він не каже нікому, щоб заколоту не було. Він тут вождь. А все ж таки вже не пробігає поміж лавами, а повзе, скрадається, як тигр, кожної хвилини готовий до скоку.
Добре, що доріжка спускається вдолину. З кожної лави можна ворога брати на ціль. Видно кожний його рух, крок, лави, як сходи, знімаються одна вище другої, а ворог удолині.
Перевалюється крізь браму, вже не стріляє, так густо наступає. В коваля теж мушкет, і в Мотрі— вона біля його.
“Не тратить даром куль. Добре на ціль бери... Па-а-ли!”
Гукнули мушкети, вулиця вкрилася димом, світа божого не видно.
Чути тільки, що козаки недаром стріляють. В вулиці булькотить, хрипить, гаркотить, як у глотці страхітної потвори.
Дим розступається, видно, скачуть чорні ляльки, менше їх, ніж зразу було, але все ще багато, все ще підстрибують, підбігають, наближаються до валу.
“Перша лава — ставай!” — гукає коваль, і перша лава

читати