Завантажити

бачила?” І трясе Мотрею, неначе відповідь хоче витрясти з неї.
“Не бачила я дітей твоїх, жінко”.
“0-ох!” — ніби мечем, тим криком прошибає повітря і біжить далі, щоб знов когось стрінути й питати, поки не наткнеться на ворогів і поки ті не заспокоять її навіки. Там знов молодиця, з розпущеним волоссям, з очима, пущеними в стовп, біжить навмання крізь попіл і жужелицю гарячу, не зважаючи на те, що вогонь запалив її спідницю, що лізе по ній, добирається до живого тіла,— біжить і благає милосердя людського, щоб порятували її мужа, якого тяжко поранило там біля брами. Чіпляється до кожного, кого лише стріне, завертає з дороги, не може зрозуміти, як це ніхто не слухає її, не співчуває, і з божевільним прокльоном кидається в огонь. Не може перетривати свого горя.
І бачить Мотря, як поранений у груди козак, затуливши рану рукою, щоб вгамувати кров, біжить до своєї квартири, забувши, що вона спопеліла,— біжить, спотикається й падає. Огонь обхоплює його, займається одежа, і він горить.
Не один. Таких багато тепер. На пожарищі скрізь дотлівають труни.
Гидкий сопух розходиться кругом...
Утікати, утікати звідтіль!
І Мотря попадає в крутіж людської юрби. Як хвиля тріскою в ополонці, так юрба кидає нею. Зрозуміла, що доходить до одного з тих місць, де рішається бій, до брами.
Наші ще не здаються. Вулиця загачена валом з людських трупів, москалів і козаків. Наші з-поза того валу обороняють приступ до міста.
Лускають самопали, розриваються ручні бомби, козаки обороняються списами. Вождя тут нема. Кожний робить, що йому на гадку прийде.
Мотря бачить присадкуватого, сутулуватого чоловіка біля тачок.
“Розступіться люди!” — кричить. Мотря по голосі пізнає гетьманського коваля з Гончарівки, відомого зі своєї нелюдської сили. Він привіз повні тачки старих, з каменя точених куль, що лежали купою на валі, непотрібні нікому. Бере одну за другою й високо понад голови своїх пускає їх на ворогів. За кожним кидом, з-поза валу чути зойк, знак, що куля на пусте місце не впала. “Моя гармата ніколи не хибить”,— говорить вдоволено й далі пускає пудові каменюки, ніби це не кулі, а галушки.
Ніхто не дивується його силі, його тихому завзяттю, бо в кожного є своє діло власне. Щасливий, хто має мушкет і набої! Ладує, міряє, стріляє,— і знов, і знов, забуваючи за тою пильною роботою про все.
Але таких щасливих мало.
Ті з мушкетами на самому переді. Дуло проти дула.
Їх найбільше падає. За кожним разом, як ворог, вдереться на вал, на них перша черга ступати з ним у рукопашний бій. До очей собі скачуть, стискаються смертельними обіймами, аж кості тріщать, аж очі вискакують з лоба.
Таких приступів відбили наші чимало.
Ворожа сила ламалася на козацькім завзятті. Кому ж би на гадку могли прийти ті щораз то інші способи оборони. Ось з батуринського присілка гончар нічого не робить, лиш з пожарища здорові головні добуває й тягне. Люди розступаються перед ним, він розмахується і горюча ломака, як кольориста ракета, летить на густо збиті поруч себе голови москалів. Розступаються, верещать, подаються.
І знов, і знов.
Кольористі огні пускає батуринський гончар. А його син, парубок молодий, як із мармуру кутий, поборовши москаля в рукопашнім двобої, бере його за ноги, розмахується і, як сніп через банти в стодолі, перекидає через вал на другий бік. “Вертайся до своїх”,— приговорює за кожним разом.
Мотря бачить ці бої, що нагадують безсмертну поему Гомера, й очам своїм не вірить. Як бігла звідси до вежі, то гадала, що москалі вже вдерлися в город і що нема сили, котра могла б виперти їх назад.
А все ж таки їх відперли, і раз, і другий, і, може, десятий,— змаганням немає кінця.
Наші по-лицарськи б'ються.
Так що ж! І найбільшому лицарству буває кінець. Коли б не Ніс, коли б не тая зрада! А так... І Мотря бачить, що в безладній боротьбі наші не витримають довго.. Забагато сил тратять.
Продирається вперед. Дехто пізнає її. “Мотря Василівна тут! Мотря Василівна з нами!”
Чує, що радо вітають її, хоч що значить вона, жінка втомлена й виснажена до краю?
Стає біля коваля. Він уже останніми кулями кидає.
“Дядьку! Беріть провід. Без проводу нас переможуть”.
“Як гадаєте, Мотре Василівно?”
“На землю”,— говорить Мотря.
“На землю!” — гукає громовим голосом коваль.
“Допустити їх до валу, а тоді стріляй і вали в них, чим хто може”.
Коваль повторює наказ.
Козаки з мушкетами криються за валом, міщани, парубки, хлопці припадають до землі. Москалі гадають, що батуринці перестрашилися нового приступу і втекли. Збитою лавою посуваються вперед від брами, вузькою вуличкою між двома високими стінами старих мурів до того валу з козацьких і московських трупів, що виріс протягом яких двох годин, мов остання охорона загроженої столиці. Посуваються, розтрачуючи по дорозі поранених і трупи, певні остаточної побіди, певні того, що

читати