Завантажити

Сміявся, наливаючи другу чарку, Меншиков вторував його.
“Що нового, Данилич?”
“Бунт...”
Меншиков з острахом глянув на царя, чи не піддається від приступові гніву. Але цар не гнівався, лиш далі попивав анижівку.
“Мазепинка”,— і мляскав язиком.
“А що нам з Батурином робить?” — спитав нараз.
“У нас з Батурина чоловік”,— відповів світлійший.
“Поклич!”
“Гей ти там, сволоч, виходи!” — гукнув Меншиков у сіни. На порозі появився гетьманський канцелярист, чорний, як те чорнило, котрим в канцелярії довгі літа писав.
З благанням ласки повалився цареві до ніг.
Цар чобіт відсунув. Сидів на стільці, спиною оперся об скриню і набивав коротку люльку голландським тютюном.
Спльовував через зуби, не зважаючи де.
Меншиков підбіг до печі, добув маленький гарний вуглик і на долоні підніс і вкинув цареві до люльки.
“Спасибі! Не трудись, ще пальці попечеш,— усміхнувся хитро.— Так, так! Уважай, Данилич, щоб пальців не попік”.
Меншиков зрозумів натяк і очі додолу опустив. Усміхався тою усмішкою, в котрій можна домірковуватися усього. Пакнувши кілька разів файку, цар, ніби щолиш побачив канцеляриста, який все ще лежав біля його ніг, запоровши носом у землю.
“Вставай! — гукнув, штовхаючи лежачого в лоб.— Не люблю таких кумедій. Говори!.. Або ні. Стривай!.. Данилич, поклич Голіцина й Шафірова та ще кого гадаєш. Хай чують... Поміркуємо опісля вкупі, що нам з тим Батурином робити”.
Меншиков вибіг. За хвилину прийшли Голіцин, Шафіров і ще декілька генералів.
Канцелярист приютився у куті. Здавалося, маліє, никне чоловік, за хвилину не буде його.
“Сідайте!” — сказав цар до своїх людей, показуючи рукою на широку лавку від покуття до мисника при дверях.
“Говори!” — звернувсь до канцеляриста.
“А лиш, чуєш, не важся мені брехать, бо язик не твій, а може, й голова”.
І каламарська душа розказувала все, що знала, загикуючись і захлипуючись зі страху, щоб не сказати якого зайвого слова, не зробити якої похибки, за яку можна заплатити мукою і життям. Розказував канцелярист Андрій Кандиба, як гетьман виїздив із Батурина, хто з ним поїхав, які частини полків і які сотні забрав з собою, хто залишився обороняти Батурин, скільки гармат і муніції там, як укріплений замок, скільки поживи у міщан і в військових магазинах.
“На що покладаються батуринські ізмінники?” — спитав, перериваючи, цар.
“На хоробрість Чечеля і знання Кенігзена”.
“А Чечель і Кенігзен?”
“На те, що гетьман зі шведами на відбій їм упору поспіє”.
Цар був вдоволений з відповіді.
“Хай сподіваються! — гукнув і розсміявся, аж хата загуділа: — Ха-ха-ха! Хай сподіваються, правда, Данилич?”
“Чим більше сподіваються, тим гірше розчаруються”,— відповів світлійший.
“Постараємося, постараємося”,— бубонів цар, обтираючи хусткою оприщене обличчя.
Думав. Його люди дух у собі заперли.
Нараз зірвався і своїм звичаєм став кроками велетня міряти невелику хату. Здавалося, що стіни порозсаджує і що стеля впаде й розчавить усіх.
За царем бігала його тінь, велика, безугарна, на цілу стіну, стелю і на половину другої стіни. На першій — ноги, на стелі — тулов, на другій — голова. Крім відгуків ходи нічого не було чути. Хата завмерла, здеревіла в тривожнім дожиданні.
Цар шаблі при собі не мав, ні пістолів, але руками, як довбнями, міг поторощити всіх. Ніхто не був певний свого життя.
Страшно.
Цей страх рівняє усіх. Меншикова, Шафірова, генералів з чорнильною душею.
“Ти хто? — питає нараз цар, стаючи перед канцеляристом: — Хто?”
“Я, я, Андрій...”
“Все рівно — Андрій, Микита чи Охрім. Кажи, чим ти був у службі в гетьмана Мазепи?”
“Кан... це... ля... рис... том”.
“Чого покинув службу? На кого її залишив? Пощо пришлявся тут, падлєц?! Одвічай!”
“Його величеству вірним хотів остаться. Прийшов, побачивши лихий замисел гетьмана і його людей”.
“Сволоч! Нині гетьмана зрадив, завтра зрадиш мене. Іуда!”
Канцелярист дрижав, як осика, ломився у колінах, голова в рамена влазила, царські слова придавлювали його, коли б міг, під землю вліз би. Земля не розступалася.
Хай би вбив, легше було б, ніж те тривожне дожидання.
“Забрати його на конюшню і вліпити 20. Не більше. Той падлєц більшої порції не вартий!”
Вивели. За хвилину чути було з конюшні зойк і рев.
“Поруть...— зауважив цар, сідаючи на своє місце й набиваючи люльку своїм голландським, шіперським тютюном.— Мої люди тільки й уміють, що пороти. Більшому я ще їх не навчив. Навчиш ти їх чогось..! — Він поправився і, звертаючись до Меншикова, диктував: — В першу чергу треба написати листи до Толстого, Шеремет'єва, Довгоруких, Апраксиних і інших, що в різних сторонах стоять, щоб не далися підвести старому лисові, новому Іуді, котрий 21 рік був мені вірним, а над гробом, біля домовини, зрадив мене. Та

читати