Завантажити

Чечеля й похитав головою.
“Пане полковнику,— казав, добираючи лагідних і ніби жалісливих звуків.— Пане полковнику, як ти можеш мені таке казати. Я ж чоловік свій, а не ворог. Як прийшов до вас, то не тому, щоб піддурити, а лиш, щоб остерегти перед великим нещастям. Не вдавайте, панове товариство, несвідомих. Про Мазепину зраду вже й горобці цвірінькають на стрісі”.
Схопився Гамалія: “Що там собі цвірінькають горобці, того ми не знаємо, бо їхньої мови не училися, але ти, сотнику, про Мазепину зраду не важся говорити. Для нас тут ніякого Мазепи нема, а був, є і буде ясновельможний пан гетьман Іван Степанович,— зрозумів?”
Жаркович бачив, що його посольство бажаним успіхом не увінчається. А жаль! Бо світлійший обіцяв його велику нагороду, може, й полковницький пірнач. Тепер їх чимало буде до роздачі. Жаль...
І Жаркович зітхнув. “Безталанний городе,— промовив,— жаль мені тебе!”
“Жалій себе, пане сотнику,— відповів Кенігзен ломаною українською мовою.— Жалій себе, що з чесного козака став прислужником царським. Зрадив ти свій народ, свою чесну справу, та ще нас, добрих вояків, до зради намовляєш. Не гарно ти, пане сотнику, робиш і ми дуже дивуємося, що ти на таке діло пішов”.
“От краще,— радив Гамалія,— не вертай до москалів, а залишайся з нами, козаками. Тут, а не там тобі місце. Не осоромиш свого чесного роду. Постіймо за нашу святу справу, дотримаймо віри нашому гетьманові, лишайся”.
Жаркович захитався.
В його душі будилися спомини колишніх походів, колишніх воєнних переживань, козак брав на хвилину верх над вигідним обивателем, котрий хотів запопасти царської ласки і сподівався на тім буйнім коні заїхати далеко, куди далі, ніж біля гетьмана заїде. Глянув на завзятого Чечеля, що нагадував буйного, степового вірла, на спокійного, задуманого Герцика, на хороброго німця Кенігзена, для котрого вірність своєму вождеві була першим і найважнішим законом життя, на сміливого й палкого Гамалію, глянув — і йому жаль зробилося такого товариства. Навіть батуринський сотник і городничий були люди умні й чесні, з котрими не сором хліба-солі з'їсти, але яка їх будучність? Він знав потуги царські і не вірив, щоб батуринці могли устоятися проти них.
“Добрий посол,— сказав по хвилині задуми,— добрий посол — повертає туди, звідки його послали. Яку ж відповідь маю занести князеві”.
“Таку, як чув, а саме, що воріт Батурина не відчинимо і царського війська не впустимо, бо гетьман не велів”.
“З тим ви мене й відпускаєте, пане полковнику?”
“З нічим іншим відпустити не можу. Козацька честь і совість християнська не дозволяють”.
“Так тоді гаразд. Піду. А жаль, великий жаль і вас, і городу того”.
“Себе жалій, не нас,— загуло кругом.— Для нас краща смерть, ніж підле життя”.
“Іудами не будемо. Досить їх і без нас на Україні”.
Жаркович мовчав, боявся дратувати козаків.
“А як же мені вертатися?” — спитав по хвилині.
“Так як прийшов”,— відповів Чечель.
“На линві?”
“Еге ж...”
“А як не хочеш на линві,— докинув Гамалія,— то Кенігзен може тобою набити гармату, полетиш прямо в обійми світлійшого”.
Жаркович нічого не відповів.
“Прощайте!”
“До побачення на страшному суді!”
“На суді історії”,— додав Кенігзен.
Чечель плеснув у долоні. Увійшов чура.
“Зав’язати сотникові очі й вивести за город”.
 
* * *
Коли за ним зачинилися двері, Кенігзен сказав: “Терпіти не можу таких людей. Стервом від них заносить. Поки їх — поти й України нема”.
“Але буде! — потішив його Чечель.— Покажім, що буде. На мури, панове, на вали! Кожний свого діла пильнуй. Поки Батурин — поти й нас. Згинемо, а не здамо його”.
Мали розходитися, як у квартиру увійшла Мотря.
Не виспані очі, кілька днів гарячкової праці і тривожне дожидання витиснули сліди на її прегарному обличчі. Очі зробилися ще більші, уста паленіли, здавалося, ціла вона горить якимось великим бажанням.
Поклонилися Кочубеєвій доньці з пошаною, якої навіть її батькові не давали.
“Пане полковнику,— сказала, звертаючись до Чечеля.— Мій чура помер від ран, які завдав йому Іван Ніс. Згинув, обороняючи не лише мене, але й Батурин, бо не з добрими намірами носився Ніс”.
“Вічная пам'ять молодому козакові,— відповів Чечель.— Жаль, що Господь не дав йому зажити більшої слави”.
“Хочу поховати його з почестями козацькими”.
Чечель притакнув головою: “Заслужив собі на це”.
“Чи дозволите пальбою попрощати його?”
Чечель звернувся до батуринського сотника: “Вибери десяток козаків, щоб відвезли домовину хлопця і щоб тричі стрілили з самопалів, як спускатимуть тіло до гробу”.
“Спасибі, пане полковнику,— дякувала Мотря,— покійний нічого так не бажав, як козацької слави”.
“Хлопчики бажають її, а мужчини, такі, як отсей Жаркович..?” — І Кенігзен з погордою сплюнув.
НА ОБОХ БЕРЕГАХ СЕЙМУ
Коли

читати