Завантажити

Знаєте, яка в нього пам'ять”.
“Знаємо, лиш чому він нині ніяких знаків не дає?”
“Тамтої ночі були світляні сигнали, нині нема”.
“Стривайте!” — і диякон попровадив їх на церковний майдан. Виліз з городничим і щез з кількома міщанами на дзвіниці і крізь темінь осінньої ночі дивився в напрямі Десни.
“Є знак, є!” — гукнув, утішений.
Ген, далеко за Десною, ніби червона зоря займалася, блисне на хвилину і згасне, і знов, і знов.
“Гетьман світляні сигнали дає з Дехтярівської дзвіниці, щоб ми городу не здавали...”
“Тримаймося!”
Нова охота в батуринців вступає.
“Гетьман пам'ятає про нас!”
 
* * *
Чечель, зачувши про сигнал, вибіг на замкову вежу і дивився крізь скло. Дійсно, якесь світло мерехтіло, то запалювалося, то гасло. Пригадував собі всі вищі пункти за Десною і мусив згодитися на те, що тільки з дзвіниці в Дехтярівці могло це світло бити. А що перше його ніколи не було видно, так це, мабуть, сигнал. Значиться, шведи недалеко від Десни, і гетьман з ними. За кілька днів можуть бути тут. Кілька днів треба витримати облогу. Треба, та чи можна? Ворог з великими силами прийшов. Гармати, певно, ще й тепер надходять під охороною ночі, бо чути, як земля дуднить. Скільки їх? Які? Де їх уставлять, з котрого боку почнуть огонь? Сто питань насувається Чечелеві на гадку. Відповідь на них одна: коли б так на день-два відтягнути облогу. Кожна година цінна, скільки-то людей може згинути протягом години... Треба пробувати, може, вдасться. Посилав Меншиков своїх людей до Батурина, чому не послати до нього?
“Пішлю”,— сказав собі Чечель, сходячи з вежі і простуючи до своєї квартири. Покликав туди Кенігзена, Гамалію та інших.
Кенігзен противився, бо це викличе в ворогів вражіння, що Батурин боїться, погадає собі Меншиков, що на замку нема згоди, що не всі хочуть його боронити до останньої краплі крові, і він тим скоріше і з тим більшою силою почне обстріл, а може, й до наступу піде.
Але Герцик і ще кілька казали, що післати людей не зашкодить, бо може москалі підуть на переговори і відволічеться облога, а це — найважніша річ.
“Я ще й тому,— казав Кенігзен,— противлюся, щоб посилати до Меншикова людей, бо це може легко викликати заколот поміж козаками й міщанами. Скажуть — старшини город здають, старшини продають нас, а ви знаєте, що воно значить. Краще стіймо на тім, що ми з ворогом ніякої згоди не бажаємо”.
“Козаків,—відповів Герцик,—можна сповістити про наш намір, міщан теж, і ніякого заколоту не буде. Чому не пробувати, може, нам вдасться вивести князя в поле”.
“Не вірю. Хитріший він, ніж це вам здається, але якщо більшість за тим, щоб послати, так шліть”.
Вибрали трьох людей і вивели з міста.
Кілька сердюків смоляками просвічували дорогу, один ніс білу хоругву.
Обскочили їх московські патрулі, взяли на човна, везуть.
 
* * *
Заки вилізли на берег, позав'язували їм очі й повели до квартири світлійшого. Світлійший стояв на хуторі, за тилами армії, куди гарматні кулі не долітали.
Світлійший якраз писав реляцію до царя.
“У тих зрадників, що замкнулися в твердині, не видно ніякого почуття до доброго, ніякої охоти покоритися перед волею царською. Вони хочуть триматися до останнього чоловіка. Тому іншого виходу не бачу, тільки скоро світ почати пальбу, здобути замок і безпощадно знищити це гніздо зради”.
Почувши, що з Батурина посланці прибули, Меншиков перервав свою реляцію і наказав їх покликати до себе.
В сінях розв'язано їм очі, відчинено двері й вони побачили ласкаво всміхнене обличчя світлійшого.
“Кого ж я бачу! — сказав, ніби він дійсно дуже втішився ними.— Несподівані гості, та ще серед ночі. Що ж вас пригнало до мене, шановні добродії? Може, чого бракує, кажіть, будь ласка, радо вигоджу сусідам”.
Батуринці, не дожидаючи такого привітання, збентежилися на хвилину: “Спасибі світлості вашій. Усього маємо досить, чого лиш душа забажає, і хлібів, і пороху, і куль. Тільки не бажаємо собі проливу крові, і тому приходимо потолкувати, як би то такого гріха на свою совість не брать”.
“Будьте впевнені, що я теж не кровопивець і що мені теж жаль безталанного вашого города, котрий довіряє зрадливому гетьманові і противиться волі царя, війська його величества не хоче впустити в свої мури”
“Чи гетьман зрадив, чи ні,— того ми не знаємо, бо зради його бачити не довелось, а якщо він справді зрадив цареві, то ми залишаємося у нашій попередній вірності”.
Меншиков, почувши це, встав: “Якщо ви правду кажете, панове, так і проливу крові не буде. Впустіть військо моє, а я вже вас не скривджу, на те вам моє слово”.
“Ваша світлосте,— відповіли батуринці,— не таке це легке діло, як кому здається. Треба його обміркувати, треба переконати тих козаків і міщан, що хочуть гетьманові додержати присяги, треба порозкопувати брами і приготовити квартири для царського війська”.

читати