Завантажити

“Усього мого війська я в город не впроваджу, лиш два полки, решта залишиться на полі, хочете, може лишитися за Сеймом, тут, де тепер стоїть”.
“А все ж таки, щоб приготовити це діло нам треба три дні часу”.
“Три дні часу, щоб відчинити город і впустити військо царя?! — аж крикнув Меншиков.— Ні, добрі люди, як бачу, що ви мене за великого дурня маєте. З вас і одної ночі доволі. Надумайтеся до ранку. Ранком я лист до вашого команданта пришлю: так чи ні? Хай каже”.
Депутати розкланялися і відійшли.
Меншиков ходив по квартирі: “Хитруни мазепинці. Три дні часу, щоб обміркувати діло. А за три дні Мазепа може бути тут і взяти мене в два вогні. Нема дурних. Завтра рішиться діло. Завтра, а нині треба закладати міни під замок”.
РИЮТЬ...
Мотря, поховавши свого пажа, перенеслася на замок. В місті було небезпечно. Кругом його, щоправда, висипано вали й побудовано частокіл, але той вал боронили хіба тільки старі моздирі і міліція міська, челядники шевські, гончарські і інші, бо козаки мали досить роботи на замку.
Туди перенеслася також Любов Хведорівна, хоч і нерадо, тільки тому, що Мотря не хотіла її самотньою лишати.
Мати й донька спали в сусідніх кімнатах. Та не спалося Мотрі. З подвір'я долинали крики козаків, котрі бігали по сходах, лускали важкими дверми, бренькали острогами й шаблями.
Засне Мотря на годинку і будиться, бо на замку щораз нова тривога. Вартові дають знаки, що москалі наладили міст, збираються переходити Сейм, підкочують гармати.
Мотря дивиться у вікно, чи не світає.
Ще дві-три години до ранку.
Не спить, думає — про гетьмана, про свого мужа, де вони тепер? Чи вже у шведів, як їх прийняв король? Коли вирушать з ним назад через Десну?
Коли б скоріше!
Пригадується казка про королівну на вежі, на острові серед гнилої, мертвої води. Дудонить земля. Королевич кругом озера на білому коні летить. Доступити до вежі не може.
Дудонить...
Мотря чує цей згук, глухий, далекий, ніби під землею.
Невже ж так живо казка пригадується їй.
Наслухує. Це не відгук кінських, підков, а ніби хтось джаганом у пивницях валить. Що таке... Встає.
В умивальниці наготовлена вода на рано.
Мотря підносить свічку й дивиться на воду.
Її плесо дрижить. Може, їй так здається?
Клякає й приглядається уважно, ні, вода таки дійсне дрижить.
Нараз, один блиск думки і — Мотря зрозуміла все. Москалі підкопуються під замок. Підкладуть міни, висадять його у повітря, бо якраз недалеко і з порохом вежа.
 
* * *
Мотря вбирається, будить маму, біжить до Чечеля і кличе його.
Прийшов... Так... Москалі підкопуються під замок. Ще й облога не почалась, а вони вже за той спосіб беруться. Що ж тепер?
...Замок не видержить мін, він не підновлений, як слід, і не надто кріпкий.
Перед очима команданта в повний ріст стає вся небезпека. Вилетить замок, і Батурин пропав.
Мотря дивиться в сміливе, вірлине обличчя Чечеля, як мати в лікаря біля ліжка недужої дитини.
“Що ж нам робити тепер?”
“Одинока рада перепинити роботу, скоро, зразу, поки ще мін не заложили”.
“Але як?”
“Звичайно. Зайти їх і передушити, як тхорів у норі. Вдасться — добре, а ні — так пропав наш Батурин”.
Ще раз глянув на воду, приложив вухо до долівки, тут і там, біля самих дверей.
“Ще недалеко зайшли, кроків, може, на двадцять провертіли”.
“Піду!”
“Ви?”
“Так, Мотре Василівно. На нікого цього діла не здам”.
“А замок?”
“Замок на Кенігзена залишу. Ніхто не допильнує краще... Бувайте!”
 
* * *
Вибіг. Мотря за ним. Бачила, як у подвір'ї то ставав і наслухував, то вухом прилягав до землі.
“Тут, Мотре Василівно,— казав,— чуєте, як кують? Або міни гадали підложити, або вдертися на замок. Одне краще другого. Та не діждуть. Застукаю їх. Для всякої безпеки будемо й тут рити”.
Свиснув — прибігло кілька сердюків. Показав, як і де копати. “Тільки без крику, нишком, і світла не світіть. Як до потайника дійдете, притаїтися і чекати мого знаку”.
Побіг. Мотря пильнувала роботи.
 
* * *
“Хто піде зі мною на дуже небезпечне діло, може, й на смерть?” -— питався, прийшовши до першої сотні свого полку, котру найбільше любив. Зголосилися всі.
“Треба мені двадцять людей, але готових на все. Хай виступають такі, що нема в них ні старого батька, ні мами, ні коханої дівчини, нікого, хто плакав би за ним!”
Виступали, голосилися.
“Досить! Більше мені не треба. Решта — мовчіть. Нікому нічого не казати. Лише Кенігзен хай заступить мене. Бувайте!”
 
* * *
Навшпиньки двадцять сердюків з Чечелем відійшло. Поділив їх на два десятки. Для першого десятка провідника назначив. Сказав, де мають перелізти мур, як попід замкову стіну скрадатися тихо, поскидавши чоботи,— як тіні, дожидаючи, поки він з

читати