Завантажити

хліба”,— кажуть йому і радять вертати з чим прийшов.
“З останнім рятунком приходжу, впустіть, а то пожалієте”,— остерігає їх сотник.
“Не жаліємо, що не впустили князів, обійдемося і без сотника Жарковича”.
“Обійдеться циганське весілля без марципанів”.
Насміхаються.
“Кров ваших батьків і дітей впаде на голови ваші! Пустіть!”
“Як впаде, то не на нас, а на таких зрадників, як ти”.
Розмові не видно кінця, аж від Чечеля приходить наказ, щоб Жарковича витягнути по стіні.
“Найкраще б,— радять козаки,— петлю йому спустити, хай всуне туди голову, а тоді ми вже й потягнемо”.
“Ще й високо,— додають другі,— там, де і слід такому собаці!”
Насміхаються, а все ж таки слухають Чечелевого наказу. Спускають довгу і сильну линву з петлею на кінці.
Жаркович суне туди правий чобіт.
“Не чобіт, а голову сунь!” —кличуть.
“Голову, кажуть тобі!”
Жаркович руками чіпляється за линву і пробує, чи нога кріпко стоїть: “Тягніть!”
“І кишки витягнемо з тебе, як попросиш”,— відповідають йому з-поза муру, налягаючи на линву.
Жаркович спинається вгору.
“Тримай, щоб не випустив з рук!” — наказує сотник, що пильнує тієї “факції”.
“А може б так справді пустити?” — радяться козаки. Жили їм понабігали на руках, як посторонки, бо таки є що тягнути.
“Їй-Богу, не вдержу! — репетує один.— Поможіть, а то пущу того ведмедя, що на липу за медом лізе”.
“Не пускай! Не бійсь, не заб'ється, як кіт на всі чотири впаде, краще давай його тут. Ми вже йому...”
Тягнуть.
“Та-бо з тебе, сотнику, линволаз. Тобі б у Москві по мачті спинатися, може б, пляшки горілки доскочив”.
Навмисне не спішаться. Як Жаркович доліз до середини стіни, стають.
Кажуть, що линва вривається, протерлася до гострого муру.
Жаркович в крик: “Це знущання над послом від його світлості?”
“Над зрадником України”,— поправляють його.
“Хай трохи наїсться страху, худоба”,— заспокоюють сотника, котрий гукає на них, щоб скоріше тягнули.
“Пізніше прийде, пізніше обірве,— кажуть,— бо народ йому не дарує”.
І дійсно народ не дарував. Як тільки сотник Андрій Жаркович переліз через мур, сто рук простягнулося до нього, сто кулаків, як довбнями, стало складати його.
“Царський прислужник!”
“Москалів на нас веде!”
“Катюзі по заслузі!”
Кидали ним з рук до рук, як м'ячем, приперли до муру і плювали в лице. Сердюки ледве вихопили Жарковича живим із рук натовпу та ледве довели до Чечелевої квартири.
 
* * *
Довго не міг сотник Жаркович прийти до себе. Виплював два зуби, познімав жмутки вирваного волосся і чемерки, насилу обмився і поперев'язував рани.
“Гарно в вас, пане полковнику, вітають царських посланців”,— сказав до Чечеля з докором.
“Які гості, так їх і вітають”,—відповів Чечель.
“З чим, пане сотнику, приходиш?” — запитав.
Жаркович переводив дух. Його обступили Герцик, Гамалія, городничий і інші.
“Напийтеся води”,— радили. (“Із Сейму”,— докинув хтось стиха).
“Дайте чоловікові горілки,— радив Гамалія,— як є, так є, а все ж він козак”.
Подали. Жаркович підкріпився і заспокоївся трохи.
“З чим приходжу, питаєш, пане полковнику,— почав, повертаючись до Чечеля,— з доброю радою, щоб ви впустили князя Меншикова і його військо. Попросіть його, може, простить, а так чекає вас велике лихо. Не устоятися вашому Батуринові проти сили армії його величества царя”.
“Цього ми не сміємо зробити”,— відповіли йому.
“Чому?”
“Бо гетьман не велів нікого в город впускати, ми вже це двічі переказували світлійшому, і дуже нас дивує, що він ще втретє, і то тебе, з тим самим питанням до нас присилає. Остогидло торочити те саме”.
“Але ж ваш гетьман зрадив і перейшов до ворога”,— доводив їм Жаркович.
“Тим самим усі ви звільнені від обов'язку слухати його і тримати присягу. Вашим обов'язком слухати тепер царя, бо всі ми його вірні піддані”.
“Ми не холопи царські і не підданці, ми люди вольні, козаки. А підданцями ти нас не прозивай, бо це слово дуже обідливе для козацького вуха”,— відповіли.
“Навіть і гетьман,— обстоював своє Жаркович,— і гетьман слухав царя, поки його не зрадив. Ми винні послух цареві, Меншиков його міністр, як же ви можете перед ним замикатися?”
“Не сміємо робити того, чого нам не дозволив гетьман, а що він переїхав до шведів — того ми не знаємо, бо з Батурина не видно. Знаємо, що в неділю вранці гетьман виїхав з Гончарівки, а куди він поїхав, це вже його річ, не наша. Ніколи гетьман не оповідався куди він їде, наше діло слухати його, а не наказувати, що він має робити”,— відповів Чечель голосом, який не залишав ніякого сумніву, що цей хоробрий полковник не говорить на вітер і що за словом своїм схоче і потрапить постояти по-козацьки.
Жаркович насилу підвів своє підбите око, глянув у вірлине обличчя

читати