Завантажити

покорі туляться — прилипають до стін.
Меншиков розглядається, хто це такий? Прошаки, москалі і черкаси. Видно по тім, як себе тримаючи, як милосердно дивляться, люди, які тільки спиняють воєнне діло. Але чому їх нині так багато?
Меншиков додумується. Прийшли з чолобитнею. Хочуть зайняти місця тих, що пішли за Десну, а хай побідить Карло, до нього кланятися підуть.
“Падлєци! — подумав голосно світлійший.— Падлєци!” — повторив, додаючи ще декілька щогрубших епітетів.
“Ти хто такий?” — спитав Меншиков, наступаючи на одного з них.
Запитаний подавався назад, дарма, що не було куди.
“Ти хто?” — повторив князь.
“Сотник тутешньої сотні, Іван Мотовиленко”,— ледве видушив з себе.
“Чого тобі?—гримнув на нього світлійший.— Говори!”
“Числюся першим сотником у полку, полковник за зрадником Мазепою руку тягне”,— бубонів запитаний.
“Пірнача забажав?”
“Ваша світлість зволили вселаскавіше сказати”.
“Ось тобі — пірнач!” — і луск малої, але вправної в битті долоні залунав по хаті.
“Ізмєнніки, сволоч, падло! На колесо вас, на гак, на гілляку. Ось де ваші пірначі, блазні. Сотні в руках тримати не вміє і пірнач йому давай”.
Нефортунний кандидат до пірнача присів, пірнув у натовп і поза плечі других протиснувся до дверей, щасливий, що на тім і скінчилося.
Меншиков до другого пристав.
“А ти?” — гукнув, показуючи на нього рукою.
“Я, Андрій Кандиба,— бубонів цей,— канцелярист гетьманської канцелярії у Батурині”.
“Чорнильна душа, як чорнильниця, чорна. Чого прийшов?”
“Певну вість приношу, що гетьман не пропав, а біля Оболоння з п’яти тисячами козаків до шведа, на правий берег Десни перейшов”.
“Доказно знаєш?”
“На власні очі бачив, як у неділю вранці виступав. Знаю, хто з ним був і хто в Батурині остався”.
“Звідки приходиш?”
“Прямо з Батурина. Можу сказати, як укріплений город, скілька гармат і де стоять, які запаси пороху і куль. Все знаю, служити рад”.
Меншиков підступив до нього, глянув в очі і — відвернувся.
“Нікчемний! — сказав, ніби у лице плюнув.— Геть мені, проч! Повітря не троїть, забирайтеся всі, сейчас, вон!”
Кланяючися, тиснулися у двері назадгузь.
Канцелярист гетьманської канцелярії теж.
“Ти в сінях підожди, сволоч!”
В хаті зробилося пусто.
Меншиков сів на лаву. Долонями по колінах ударив:
“Який народі”
Плював. Гнилий сопух йому в носі вертів.
“Сморід такий, фу, чорт!”
Зірвався і відчинив входові двері нарозтвір.
Вітер його за голубу ленту термосив.
“У його величества хто?” — спитав нараз чергового офіцера, що навинувсь йому під руку.
“Світлійший князь Дмитро Михайлович Голіцин”,— відповів той.
“Довго?”
“Вже годину, як зволили прийти”.
“З годину?”...— і Меншиков вирішив не входити до царя. Хай Голіцин сам пріє.
“Коли б його величество спитали, чи я вже тут, відповіси, що князь Меншиков перед годиною приїхав”.
“Слухаю вашої світлості”.
Офіцер хотів іти.
“Стривай! Є у вас водка і закуска яка? Принеси!.. Стривай! Кажи, хай мені зготовлять вареного пива з яйцем. Я продрог. Скоро!”
Вертаючи в хату, почув, як у сінях канцелярист зубами дзвонив.
“Падлєц!”...— і Меншиков знов присів на лаві.
Перед ним поставили піднос. Поспішно випив скору чарку царської анижівки і закусив здоровим пирогом. Почував утому. Радо положився б на лавку і на голій дошці спав би до самого ранку. А тут ще чекає його розмова з царем. Ще й яка! Може, і з дубинкою. “Тьфу, чорт!” — Меншиков задумався.
“Коли ти гриб, так лізь у борщ”,— вирішив, випиваючи чарку.
А по горілці підніс до уст ківш грітого пива. Пив і поглядав на двері, за котрими цар з Голіцином балакав…
Відчинилися.
Меншиков побачив царя. Не цілого, лиш по рамена, бо голова ховалася вище одвірка. Видно було тільки чоботи чорні, юхтові, лосеві штани й зелений, лентою перепоясаний, кафтан. Ґудзики вилискували, як зорі.
Нараз цар зігнувся і переступив поріг.
“Данилич! — крикнув, побачивши свого любимця,— ти тут?”
Меншиков зірвався, мало піднос не перевернув.
“Кріпишся? Кріпись, заслужив. Дай, вип'ємо з тобою по чарці. То ще Мазепина анижівка, славна й вірніша від нього. Як проковтнеш, то не втече, хіба випустиш сам”.
Меншиков дивувався, що цар в доброму настрої. Чи не на Голіцині перший гнів зігнав. А може, соромиться, що довіряв Мазепі, і сором за жартами скриває.
“Ну, от і бачиш, як цей старий чорт нас з тобою підвів”,— почав по хвилині цар.
“Всі вони одного батька діти ті черкаси,— відповів, махаючи рукою світлійший.— Тільки й глядять, щоб каменем відплатити за хліб”.
Цар надумувався хвилину, а потім руку поклав Меншикову на рам'я.
“Знаєш, Саша, мабуть, ми з тобою не відплачували інакше. Що?”

читати