Завантажити

стояв, розмахнувся, але в ту мить ворожа куля повалила його горілиць:
“Не здавайтеся! Не зда-вай-тесь!”
І — замовк.
 
* * *
Виважено двері до дзвіниці.
“Посвітіть! Головню з огнища подай! Запали смолоскип!” — кричали надолині.
“Прикладами їх, дулами мушкетів по голові, не пускай!” — лунало на дзвіниці.
Билися за кожних схід, за кожний щабель на драбині. Москалі дзвіниці приступом взяти не могли.
“Здавайсь! — гукали на парубків.— Світлійший помилує за хоробрість”.
“Хай його милує чорт!” — відповіли згори.
Замовкли стріли. Обложені не мали чим стріляти, облягаючі не могли, бо їх люди були всередині.
Меншиков наказав огнище перенести під стіну дзвіниці, з того боку, куди завівав зимний, сильний вітер.
“Докидай гілляк!.. більше!.. ще!”
Огонь бухнув з новою силою, озарюючи не лиш дзвіницю, але й стіни церкви, і хрести на могилках, і хустки на хрестах, та розмальовуючи кожну гіллячку старих, безлистих лип.
Дим вдирався на дзвіницю дверима й вікнами, усіми щілинами розгойданого повершя. Дзвони розгрівалися,— ніби оживали.
“Ось вам ще!” — гукали обложені, кидаючи вділ останки балкування.
“Підпалюй сходи!” — відповідав на те московський підстаршина.
Надолині дзвіниці стояли останки старого іконостаса, трухле грушкове й липове дерево, сточене хробами, сухе, як чир.
Підпалили. Востаннє обличчя святих засіяли надземським блиском, глянули здивовано і перемінилися в огонь.
Дзвіниця спалахнула високим горючим стовпом, від котрого розвиднілася ніч.
“А розкажіть там цареві, як ми вітали його маніфест!” — гукали згори.
“Поклоніться гетьманові Мазепі від нас!”
“Скажіть, що не осоромили ми себе і його!”
Решту заглушив луск.
Дзвіниця захиталася, затріщала в основах і, як підрубаний дуб, перехилилася на той бік, куди хилилася здавна, на захід.
Зойкнули дзвони, і з цілою силою непроголошених звуків, з піснями рад остей і смутків, з воскресними й похоронними акордами полетіла вниз.
Облягаючі розбіглись, затулюючи долонями очі, наполохані коні фантастичними звірами понеслись по полях — світлійший стояв і дивився на діло рук своїх.
“Бунтівники! Черкаси! Мазепинці!”
Мабуть, перший раз вилетіло це крилате слово на світ, щоб то чорним птахом, то невмирущим феніксом, то голубом білим літати понад полями і степами, понад широкими просторами України, буйним, нестримним летом крізь темряву віків.
У ПОГРІБКАХ
Доїжджаючи до Погрібок, Меншиков побачив на узбіччі від села, мабуть, у чималому саді великий, ясно освітлений двір.
Ворог не так-то далеко, його під'їзд може легко загнатися туди, цар в тому дворі не стоїть,— погадав собі світлійший і минув липову алею, прямуючи далі — в село.
Цар дійсно стояв квартирою не в дворі, а в одній із селянських хат, котрої малі віконця поприслонювані були веретами, щоб не било з них світло.
Туди справили світлійшого царські патрулі, розставлені щодвадцять-тридцять кроків. Чим ближче до царської хати, тим і більше тих патрулів, самі сильні, здорові хлопи з волоссям, посипаним борошном, з мушкетами на рамені, стоять як статуї, заворожені наказом грізного, великого царя.
Мимо пізньої пори в квартирі рух. Кінні штафети приїжджають і від'їжджають звідтіль.
Генерали входять і виходять з хати. На подвір'ї гуртками стоять офіцери, піші, кінні, артилерійські, різних полків, усякого рода збруї. Від двох-трьох годин на накази ждуть, переступаючи з ноги на ногу, бо холод добирається до шпіку-кості, а сказати того не. смій, бо найменша виява невдоволення — це бунт.
Смирись і готовий будь летіти, хоч би й на певну смерть, щоб тільки сповнити волю царя, котрий ніякого супротивлення не знає і знати не хоче, для котрого людина це тільки одна цифра в його великому рахунку.
Добре, що офіцери послух цей виссали з матірних грудей, а терпеливість одідичили по батьках. Не відчувають жертви, в котру себе приносять. Там, за глиняною стіною, в звичайній селянській хатині сидить той, що їх життя у своїй жмені тримає, великий будівничий, котрий на своїх людей дивиться, як на каміння, як на сировий матеріал тої будівлі, котра народилася в його буйній голові.
Офіцери пізнали команданта кінниці його величества і тягнуться, як струни, дарма, що ніч і що світлійший не бачить їх і навіть не дивиться на тую різноманітну товпу. Зіскочив з коня, драгунові, високому як вежа, кинув свій кожух, вбігає у хату, у відчинені двері наліво.
Кидається йому назустріч задуха і той сопух, який буває в непровітреній хаті, в якій від кількох годин дихає кілька десятків людей, немитих, некупаних, що Бог вість коли перебирали білизну. Принесли з собою запах овечих кожухів, кінського й людського поту, тухлого смальцю, тютюну і горілки.
Побачивши малого тілом, але великого значінням достойника царського, подаються, роблять йому місце. В

читати