Завантажити

Став під дзвіницею, під самими дверима, високий і страшний, як опир. Ніхто його не знав, жінки гадали, що дух. Хрестилися, діти з криком утікали в село.
“Брешеш! — гукнув, простягаючи в напрямі читаючого солдата свою костисту, довгим життя висушену руку.— Гетьман Мазепа не щез, він пішов по славу і по волю для тебе, тупоумний народе, для тебе, безглузда товпо!”
Говорив так голосно, що Меншиков чув і розумів кожне його слово.
.“Не гетьман зрадив народ, а ви зраджуєте його, відрікаєтеся від нього, як Петро від Спасителя свого, нікчемні труси, грязюко з торгового майдану! Метайте жребії о ризи його, гризіться за серебренників тридцять, поки вас царська підошва не розчавить, як хробів на шляху. Гетьман камінь двигнув, камінь, що давив вас і предків ваших, а ви спиняйте його, щоб не покотився униз, лиш щоб упав на невольницькі черепи ваші і на голови нащадків ваших,— раби! Як безмовна скотина, покірно слухайте і до відома приймайте, що вам читає посіпака царський, замість навіки затулити його брехливий рот,— труси, падлюки!”
Царські люди збилися в гурт, їх було кілька, а кругом сотки непевного народу.
“Готовись!” — гукав вусач.
Як камінь стояли серед моря людських голов.
Ділило їх вогнище, котре можна було зітханнями вгасити і затоптати ногами в одну мить. Натовп заметушився.
“Як ти смів?! — верещав вусач.— Ми люди царські, головами заплатите за нас”.
“Совістю заплатите за зраду України”,— відповів дідуган.
“Авжеж, авжеж!”
“Правду .говорить дід!”
“Не слухаймо москалів, слухаймо його!”
Море обливало камінь, жар потухав...
В цей рішаючий мент Меншиков дав знак своїм людям.
З криком і свистом пустили коней в натовп. Списи, як блискавка з чорної хмари, вилітали. Люди захвилювалися, розступилися і з криками відчаю розбрелись на всі сторони світа.
На майдані осталося кілька тіл, що звивалися від болю і кричали порятунку,— надаремно.
“Живим його беріть! Бунтар!” — наказував світлійший, спиняючи коня біля вогнища самого.
Царські люди кинулись сповняти наказ князя. Але кругом діда стояло вже кілька парубків з головнями, вихопленими з вогню. Відбивалися ними від шабель. Іскрами й жаром сипали в очі москалів.
“Спасибі, діти, що не оставили самого,— говорив дідуган, напираючи на найближчого рейтара. Поклав його, шаблю вихопив з руки, перехрестив нею пітьму нічну.— Не осоромимо себе, поляжемо за других!”
Шаблею даром не махав, кожний його удар смерть або важкі рани, останній зойк або розпучливі стогони.
“От так їх диявольських синів! Ще наша слава не пропала”.
Кілька ратників обіймало і цілувало мать-землю сирую, під дзвіницею жменька оборонців слави й волі обливалася потом і кров'ю.
“Хто там ще, підходь! — кликав дід.— Спішись на другий світ, щоб не минула нагода згинути з доброї руки!”
“Пали!” — відповів Меншиков, повертаючись до своїх.
Рейтари зіскакували з коней. Коні полошилися, треба їх було відводити геть. Боялись огнища, а може, й діда, що стояв під дзвіницею високий, як дзвіниця, страшний, як опир, біло-червоний,— горів.
“Пали!” — повторив Меншиков.
Залунали перші постріли — і два парубки поклонилося землі.
“На дзвіницю!” — наказав дід.
Ускочили, двері загатили, чим лиш могли. Чути було, як по сходах спиналися до дзвонів.
Загудів найбільший з них голосно, розпучливо, тривожно, але — надаремно.
Ніхто не наспівав на клич.
З дзвіниці було видно, як гасло світло в селі.
Народ кидав свої вогнища домашні, люди, як перепілки по стерні, розбігалися по полях і ховалися по нетрях і плавнях.
Вжахнулося село.
Та не вжахнулися тії на дзвіниці.
“Нам виходу з цієї дзвіниці нема, хіба на другий світ”,— казали, ховаючись від куль і посилаючи свої на долину.
Мали їх мало. Ані одної даром не пускали.
По кожній під дзвіницею роздався безтямний крик і погана лайка.
“Виважуй двері!” — гукав вусач, той самий, що читав царський маніфест.
Але на спину його впав добре пущений камінь згори, і він хрестом поклався на розмішану чобітьми землю.
Облягаючі розскочились, як вовки від вовка, влученого кулею мисливого, і в обложенців вступила нова охота витривати в нерівному бою... Чей же устояться, чей же проженуть ворогів, врятують честь села?.. Та куль вже не було.
“Здіймай найменший дзвін!” — наказував дід, пускаючи вділ відірвану лату.
Насилу зняли, взяв, розмахнувся і пустив ним прямо туди, де з витягненою шаблею в руці стояв світлійший.
Дзвін загомонів у лету, ніби здивований незрозумілим для нього бажанням грізного дзвонаря, і, пролетівши понад головами рейтарів, зарився глибоко в землю перед самими ногами князя.
“Не попав,— промовив старий,— а жаль, бо цього в першу чергу треба б післати до чорта. Ануте ще раз!”
Відчепили другий, дід глянув, затямив собі місце, де Меншиков

читати