Завантажити

слід, до кінського хвоста або копита, щоб знайти жертву, на якій міг би зігнати свій лютий гнів. Аж вишумівши, як на пустині гураган, замкнувся у своїй квартирі, під карою смерті не велів нікого впускати туди й думав. Не було такої несподіванки, котра могла б його прибити. Навіть вість про погану битву не ломила царя, а додавала йому нової енергії. Мабуть, і тепер так було. Петрові гадки, як блискавки, озарили омрачений краєвид, і він побачив усе, що йому бачити треба: шведів, Мазепу, козаків, народ. На своїх людей не потребував оглядатися. Були вони мертво-послушним знаряддям у його кріпкій руці. Цар обчислив ті війська, котрі Мазепа повів за собою, і тії, що залишилися, побачив, що останніх куди більше, і рішився обіцянкою ласк і милостей, запевненнями прощення і нагороди перетягнути їх на свій бік. Цар був жорстокий і наглий, як дикун, але почуття справедливості не було чуже його великій і, як безодня, незглубимій душі. Він чує й розуміє, що вина за злочин Мазепи в першу чергу паде на нього, бо він так сліпо вірив йому і навіть слухати не хотів ніяких натяків про непевність цього зрадника.
І Меншиков заспокоївся. Великої небезпеки для себе не прочував. А коли, не дай Боже, прийдеться підставити спину під удари дубинки, так це не першина,— на те Петро цар, а Меншиков лише його генерал.
Не сповнити наказу царського в цю мить, не виявити поспіху незвичайного, хоч би за нього треба заплатити своїм здоров'ям — це була найгірша провина супроти його височества царя.
І Меншиков негайно наказав собі подати коня, взяв невеличкий відділ певних драгунів і під ніч пустився у Погрібки, до царської головної квартири.
ПІД ДЗВІНИЦЕЮ
Кілька їздців скакало навмання. Дикий крик і свист тривожили вечірню тишину. Коні аж стогнали, принаглювані острогами й нагайками до скорого бігу.
У Меншикова серце живіше забилось. Чи не царські це післанці за ним?
Дав трубкою знак — їздці спинилися.
Під'їхав і спитав — куди?
До найближчих сотень з маніфестом царським — відповіли.
Заспокоївся.
Царські вершники, впізнавши команданта кінниці, віддали йому честь і показали папери.
Не були запечатані, бо призначено їх до прилюдного оповіщення і до якнайскоршого та найширшого розповсюдження.
Меншиков розгорнув один, скинув трикутний капелюх перед власноручним підписом царським і пробіг письмо очима.
Цар сповіщав усе козацьке військо, що стояло біля Десни і по інших місцях, а також усіх духовних і мирян на Україні, що гетьман Іван Степанович Мазепа кудись у безвість пропав і що треба бояться, щоб не вийшло яке лихо із його ворожих факцій.
Тому-то цар взиває усіх козацьких старшин, щоб негайно приїздили до його царського стану на раду, а якщо виявиться потреба, Щоб вибрати собі нового гетьмана.
Меншиков заспокоївся. Для його, значиться, не було тут ніякої небезпеки, треба лиш швидко відчути настрій царя і пристосуватися до нього та підійти під царські бажання, вгадуючи його думки, як вгадує вірний пес думки й бажання свого пана.
Віддав письмо і відпустив штафету.
Їздці гукнули на коней, ті рванули з місць і потонули в пітьмі. Меншиков і собі пустився в дальшу дорогу. Під'їжджаючи до найближчого села, запримітив незвичайний рух. На майдані, недалеко церкви, горіло вогнище і гарчав тарабан. Селяни, стривожені одним і другим, вибігали зі своїх хат і ставали гуртами, з острахом дивлячись на царських ратників. Нічого доброго від їхньої нічної гостини не сподівалися.
“Старшина де? — гукав вусатий рейтар.— Чому його чорт не приніс, хоче кулею в безмозкий лоб дістати?”
Сільський старшина, сивоголовий, поважний дідусь, висунувся з натовпу і поклонився в пояс.
“Прийшов, старий чорт? — привітав його вусач,— так прикажи свому дідьчому кодлові, щоб колесом ставали й слухали, що наказує батюшка цар, а то колесо вас не мине, бунтівники, супротивники черкаські!”
“Колесом ставайте, люди добрі, колесом, дітоньки любі, тихо там, добре слухайте, що їх милість, люди царські, читатимуть”.
Народ оточив колесом огнище і в безмовній покорі слухав незрозумілий маніфест царський. Вусатий рейтар читав його голосом грімким, але однозвучним, не зважаючи на знаки перепинання, немилосердно шматуючи речення та відпочиваючи якраз не там, де треба,— із-за чого зміст царського письма затемнювався дорешти.
Меншиков зупинився осторонь між липами, так що серед темряви його й не бачили, і звідси приглядався до цієї цікавої і з малярського боку дуже ефектовної картини.
“Гетьман Іван Степанович пропав... кудись у безвість, і звідси... виникає сумнів, чи нема... тут... ворожих факцій”,— проголошував вусач.
“Брешеш!” — загуло нараз десь здалеку від церкви, з-поміж могилок. Натовп стрепенувся, вусач читати перестав. Від могилок виходив височезний дідуган, з білими вусами, зі жмутками білого волосся на підголенім лобі, весь білий, лиш полумінь кидала на нього відблиски червоні.

читати