Завантажити

нього, пригадує, що незабаром прийде зима, може, й гостра, сувора.
Як поставиться до його задумів, отсей шматок української землі? Чи співчуватиме його, чи привітає вороже? За Україною заявить себе чи за Москвою, за Мазепою чи за Петром? Правий берег Десни не те, що лівий. Він ще в XV століттю підпав під владу москалів і в козацькому житті, у всяких визвольних рухах не брав такої живої участі, як лівий.
Дивно, як ріка, не так то дуже й велика та широка, ділить те саме населення.
Тому-то гетьман, як зразу не хотів, щоб шведи приходили на Україну раніше, ніж приборкають Москву, так пізніше, довідавшись, що король Карл прямує не на Москву, а мабуть, на Київ, наглив його, щоб скоріше переходив Десну, більше довіряючи її лівому, ніж правому берегові. Але Карло не послухав, отаборився в Горках, і тепер гетьманові довелось самому переходити річку, залишаючи Батурин і кілька тисяч війська за собою.
Не знаючи Карлових планів, гетьман не міг робити своїх, заряджував те, що на його гадку диктувала конечність.
Думаючи, дивився на переправу козаків. Деякі, не зважаючи на холод, кидалися з кіньми в воду й перепливали ріку старим, найпростішим козацьким способом. Менш сміливих закликали товариші на той бік.
Чайковим мостом проходили перші відділи пішого війська. Бадьоро ступали назустріч невідомому й новому. Лунала пісня: “Як перейду за Десну, не верну аж на весну”, а відгомін доповідав: “за Десну, на весну...”
Біля входу на міст видно було сутулувату стать Ломиковського. Сидів на коні, пильнуючи, щоб забагато четвірок не входило на міст, бо він не кріпкий, чайки не смолені свіжо, може, котра й не видержить тягару.
Міст хитався, і незвичному до таких переходів глядачеві могло здаватися, що він ось-ось і потоне разом з людьми.
“Скоріше! Скоріше! Поспішай!” — гукав генеральний обозний, маючи на увазі, що не так то легко перейти чотирьом тисячам людей з кіньми й возами.
“Як перейду за Десну,
Не верну аж на весну”,—
ніби безжурно й безтурботно співали козаки.
“За Десну, на весну”,— хриплим голосом відповідала в осінній імлі схована луна. Ніби глузувала собі з того співу, насміхалася.
Між тим перевезли гетьманську карету, запряжену шістернею сивих арабських коней, і гетьман сів у вигідні подушки, приглядаючись до переправи війська.
Мало його, дуже мало! Замість сподіваних і обіцяних 20 тисяч, він веде Карлові лиш четвертину.
Та чи певні й вони? Появляються царські універсали (Бог вість, якими шляхами вони мандрують), і не спинити їх. Хто вгадає, якими словами промовить цар до українського народу і до козацького війська? Певно, що Мазепу змалює гірше чорта, назове зрадником і запроданцем, відступником від предківської віри, від святої, православної церкви і, може, навіть у тій невеличкій, вибраній армії, знайдеться ще не один такий, що повірить влесливим словам царя, полакомиться на обіцянку прощення і покине гетьмана.
Десна не спинить тих, що в душі не побудували кордону між Україною і Москвою.
Минали години. Козаки, піші й кінні, вже на правому боці. Уставляються полками, відділами, збитими чотирикутниками в півколесо. Ще тільки обоз надтягає, чути, як погоничі гукають на коней. Одні вози вже наближаються до мосту, інших ще й не видно, тільки гамір чути. Їдуть.
Гетьман каже собі подати коня. Підводять — сідає. Хоч зметружений і хворий, у сідлі тримає себе бадьоро, по-козацьки.
З Орликом і Войнаровським в'їжджає в півколесо. Над ним розвівається прапор і має бунчук. Козаки вітають свого вождя. Голосно, грімко, довго.
Дивується заспаний правий берег Десни, чого це будять його.
Гетьман розкланюється. Старшини роз'їжджають кіньми поперед своїми частинами:
“Гетьман промовити до свого війська бажає”.
Відділи посуваються вперед, чоловік коло чоловіка, кінь коло коня, близько. Півколесо звужується, замикається, як живий обруч,— гетьман до козаків балака:
“Отсе, дякуючи Богові милосердному, ступили ми на правий берег Десни. Хочу, щоб ви знали, куди вас веду. Гадаєте — до царя? Це ж наш споконвічний ворог, котрий хоче занапастити вольності наші й козаків гадає повернути в московських солдатів. Чи бажаєте собі того?”
З кількох тисяч грудей понеслось грімке: “Ні”, аж стрепенулася Десна.
“Я сам не раз балакав з царем, і він не скривав своїх намірів ворожих Україні, виявив рішучу свою волю скасувати гетьманщину, розпустити полки козацькі й настановити московський уряд. Ще раз питаюся вас, чи бажаєте собі того?”
“Ні, ні, ні!”—залунало кругом ще довше і ще грімкіше, ніж перш.
“Багато разів старався я,— говорив гетьман далі,— відвернути його величність царську від цих погибельних замірів для всього українського козацького народу, та добився хіба до того, що й сам під царський гнів попав. Щоб врятувати вас і себе — переходжу до короля шведського. Він зобов'язується шанувати наші права, нашу державну самостійність

читати