Завантажити

Сумщині, написав книжку: „Спогади про моїх односельців”. Як у першому, так і другому випадках сорокадворічна жінка і дядько, який постарався, аби книжка спогадів вийшла на його сімдесятирічний ювілей, на письменників у моєму розумінні подібні не були. Але раз люди спромоглися щось та написати, то, значить, письменниками вони такі є. Тому я просто стенув плечима, дипломатично запитавши:
-То що?
-Є один кадр. Збирайся, по дорозі розповім. Тільки додому до мене заскочимо... Хоча – ні, блін! – Макс радісно ляснув себе долонею по лобі, схопив свою сумку, витяг з неї пухкеньку течку, з неї видобув газету. – О! Тут я про нього згадав у статейці. Я, крім усього, ще книжкові огляди роблю. Коротше, легенда така: йдемо віддавати йому газетку. Кудись викличемо, а краще – додому, закусь якась точно знайдеться. Січеш?
Отепер я чесно похитав головою.
-Ти будеш прихильником. Ти його вірші читав, а останню прозову книжу ніде знайти не можеш. Тому прийшов купити.
-Купити?
-Не стрьомайся, він сам подарує. Аби тільки одну, у нього власних книжок повний куток. Головне – на бухло розкрутимо. Йому завжди приємно, коли хтось каже, що книжку прочитав. Коли чесно, - Макс підморгнув, - таких, хто дійсно його прочитав, може з десяток набереться. Ну, хай п`ять десятків, коли родичів рахувати. Ага, ще студенти, він же викладає на філфаці. Без знання студиками хоча б одного свого стішка, не кажучи вже про прозу, на яку не так давно перейшов, до іспитів і заліків, кажуть, не допускає. Ну, скажемо так, у тих, хто не знайомий з творчістю викладача, неприємності можуть бути. Неофіційна політика, хе-хе. Так, додаємо ще нехай сотню читачів... Ну його в баню! – Макс махнув рукою. – Головне, що в нього сьогодні вільний день, пар немає. Просто скажи: читав і ще хочеш, далі мовчи собі. Похмелимося і підемо по справах, бо з ним балакати довго, знаєш, не в кайф. Заносить, вірші почне читати чи про літературу заведе.
Офіційно, для шефа і співробітників, я ще вважався хворим. Лишатися вдома, коли нервова система перебуває у прикордонному стані, не хотілося. Тим більше п`ятниця нині... Збори не забрали в нас багато часу.
Письменник виявився саме таким, як я уявлялв собі людей його роду занять. Тобто, зовсім не схожий на письменника в уяві людини, жодним боком не причетної до кола творчої інтелігенції. Виглядав він зовсім не класиком з портрета в шкільному підручнику, хоча теж доволі солідно. Років під сорок, окуляри, черевце і вуса логічно доповнювали портрет інтелектуала. Прану джинсову сорочку він заправляв у спортивні штани з лампасами, але поки ми роздягалися, витягнув її з штанів і п`ятернею зробив на скуйовдженій голові одному йому зрозумілий порядок.
Як і прогнозував Макс, письменник запросив нас відразу проходити на кухню, де стійко зберігалися суміші кислого та горілого запахів. До цієї суміші додавалися аромати, котрі йшли від відра зі сміттям, котре притулилося біля плити. Господар недбало накрив відро картонкою.
-Значить, Васильовичу, оце я про тебе тут накатав, - Макс передав йому газету, згорнуту на потрібній сторінці. – Малувато, правда, я більше давав, редактор коротнув.
-Ага, ага, їм усім так українська культура треба, як мені оце плясать, - письменник перебіг очима невеличку заміточку, задоволено гмукнув, перечитав ще раз. – Ну, придурка цього міг би не згадувати, хоча чорт із ним. Бог йому суддя. Знаєш, що він про Толіка написав? Народився новий Антонич! По-перше, Антонич в нас один, це є раз, - він загнув пальця. – По-друге, Толік не Антонич, а Рільке мінімум, - загнувся другий палець. – І головне: віршів Толік уже два роки як не пише, бо за віком пора переходити на серйозну прозу. Коли пишуть – новий Антонич! Ось тобі три! – тепер письменник махав перед нашими обличями трьома розчепіреними пальцями. – Так наші писаки стежать за нашою літературою, так вони її читають! Толік пообіцяв з тим цапом більше не вітатися. В тебе, Максиме, ще одна така газетка є? До Львова відішлю, там про мене відгуки збирають. Будуть книжку видавати. За європейським принципом: фото письменника і витримки з газет про його творчість. Отак. Вчимося потрохи.
-Знайду тобі газетку, знайду. До речі, про книжку. Ось людина не може ніяк твій новий роман прочитати. Нема ніде.
-На Петрівці продається, - крізь скельця окулярів на мене дивилися повні щирого докору очі. – Хто хоче – купить. Вже скоро рік як продається.
-Нема! – видушив із себе я, перш ніж знітитися остаточно.
-Як нема?
-Отак нема! – перехопив ініціативу журналіст. – Думаєш, ми не ходили?
-Ага-а-а, - письменнник потер руки. – Значить, Шевель, мудило, продав, а мені нічого не каже. Я ж йому своїх авторських на реалізацію дав.
-Ти хіба не контролюєш процес?
-Я письменник! – Васильович гордо випнув груди. – Автор, ясно? Моя справа – писати, їхня – видавати, а тих – продавати! Видавець повинен до мене бігти так само, як продавець! Пора вчитися потрохи, як у Європі роблять цивілізовані люди! З Шевелем я ще розберуся, точно розберуся. Зараз, шановний, я вам книжку

читати