Завантажити

раптом помітив, що, окрім мене, цього не намагається зробити жоден з присутніх. Макс знав тут багатьох, принаймні, кивав комусь чи вітався за руку. Стрімко просвердливши невеличкий гурт біля столу, де стояли пляшки з мінералкою, від схопив одну, неначе ловив золоту рибку, відкоркував і зробив кілька жадібних ковтків просто з горлечка. Після того, задоволений, повернувся до мене, підморгнув.
Коли почалася презентація, стало ясно: чоловіки в добротних костюмах просто переповідають текст, що його отримав кожен присутній, тож ясніше суть того, що відбувалося, не стала. Принаймні, для мене. Зате я проникся надзвичайною важливістю впровадження якихось нових будівельних програм, втілення яких у життя призведе до створення єдиного бізнесового обличчя історичному центру Києва. Тобто, замість розрізнених невеличких торгівельних точок виросте один єдиний торгівельний комплекс і офісний центр. Хрещатик при цьому накриють скляним куполом від Бесарабки до Євопейської площі включно. Кілька разів клацнувши порожнім стареньким, зате величеньким, і через те солідним „Зенітом”, я занудьгував. Та Макс виявився правий – довго все це не тягнулося. За сорок хвилин присутніх запросили до сусідньої кімнати для спілкування в неформальній обстановці.
-Не клацай таблом у великій родині, - виринув біля мене знайомий журналіст і, немов дитину, потягнув за руку в гостинно прочинені двері. Ми зайшли одними з перших, тому, коли Макс отетеріло пригальмував, загальний рух трошки застопорився.
-Чого ти?
-От, блядь, жлоби, - все ж таки у бувалого в бувальцях мого поводиря вистачило вишколу в останній момент не гаркнути обурено на весь голос, тому фраза прозвучала як констатація прикрого факту. Ззаду нас активніше підштовхнули, ми опинилися біля самісінького столу, і я зрозумів реакцію знайомого журналіста. На столі стояли в рядок пластмасові стаканчики, наповнені трохи більше ніж на половину шампанським, і кілька розкритих коробок цукерок. Між ними для чогось розклали стосики рожевих паперових серветок. З переліку, яким по дорозі нагнітав інтригу Макс, не виявилося нічого. Тим часом нас оточили інші жуналісти, спритні руки хапали „келихи”, дехто цупив два відразу.
Спіймавши за лікоть якогось невисокого лисуватого чоловіка, Макс люто засичав на нього:
-Льоня, твою дівізію, хто казав „водяра, водяра”...
-Ой, не виступай, - вочевидь низенького Льоню стіл також ображав. – Я хіба знав? Мені втирали - контора солідна, поляну організує, як треба, - спорожнивши двома ковтками впольований стаканчик, він зиркнув на стіл у пошуках другої порції. Тут я помітив: ми з Максом стоїмо з порожніми руками. Та шампанське зникло швидше, ніж ця думка нарешті осяяла мою голову. Цукерки ще лишалися, їх підсовували до себе жінки з сумочками через плече. Тим часом хтось уже про щось говорив, інші мусили сприймати це як тост. Та Макса із Льонею, як і переважну більшість гостей, тости за процвітання та успіхи без обіцяної „поляни” однозначно дратували.
-Ну? – мій знайомий запитально подивився на низенького.
-Що „ну”? Є варіант, - Льоня крадькома роззирнувся. – Своїм ходом, правда, тягнутися треба... За півтори години презентуха з приводу нового екологічно чистого трамвайного маршруту через увесь Київ. Там транспортники, не якась мутотень. Контора ніби солідна...
-Ми вже, Льончику, прийшли в одну солідну контору, - Макс докірливо кивнув на остаточно спустошений стіл. – Витратили час. Ти знаєш, скільки тепер коштує робоча година нормального пишучого журналіста-стрінгера?
-Там облому не буде, зуб даю, - для переконливості лисуватий торкнувся нігтем великого пальця до верхньго різця. – На минулому тижні вони вагони презентували, які будуть по тому маршруту їздити. Фішка в національному виробнику. Не закуповують, а самі роблять. Переобладнали покинуту картонажну фабрику. Теж презентуха була місяців два тому, - Льоня задоволено примружив очі, нагадавши мені чомусь ситого кота, котрому чухають за вухом. – Ох, дали жизні там, старий, ох дали... Цирк зажигаєт огні... Мене хтось через чорний ход виносив. Свої або охорона...
Приємні спогади колеги почали виводити Макса з рівноваги. Іноді я його таким бачив.
-Чого тоді стоїмо? Ти взагалі за цей довбаний фуршет, - він показав на стіл, з якого тим часом розтягнули навіть серветки, - нам з колегою попав. Скажеш, не так?
-Не скажу, - лисуватий примружив на мить очі, про щось думаючи, ляснув Макса по плечу. – Погнали наші гороцьких!
Офіційно з Льонею ми познайомилися лише в невеличкій забігайлівці неподалік, де винуватець, котрий збив нас з панталику, замазував провину. В розмову я не встрявав, навіть не слухав їх. Медитативно сьорбав свою горілку і жував бутербод зі шпротами. Перед тим, як вирушати на нову, за виразом Макса, „крапку”, він послав колегу ще раз до бару. Годинник показував половину другої дня.
Виявилося, що на презентацію теоретичної розробки нового трамвайного маршруту збіглася майже вся та сама публіка, яку я бачив на попередній презентації. Щоправда, приміщення тут надали більше,

читати