Завантажити

одине до одного і вели якусь одну їм зрозумілу шарманку, з`ясовуючи стосунки чи, як варіант, переводячи їх зовсім у іншу площину.
Я подивився крізь скло своєї склянки. Розумний Пан далі медитував на чашечку кави. Фарбована барменка дивилася ніби в мій бік, та напевне не бачила мене, зирила крізь мене, немов я зроблений з каламутного скла, як посуд у моїй руці. Ковтнувши горілки, не поспішав зажовувати тістечком. Примружив очі, чекаючи, поки подіє алкоголь, та швидше спрацював мій загальний стан, аніж порція спиртного: стало якось легше, проблеми на роботі та сварки з дружиною відійшли кудись углиб бездоного колодязя, шансон перестав дратувати, Розумний Пан видався симпатичним. Певне, не з доброго дива сидить у гадюшнику під назвою „Кафе” о такій порі на початку листопада. Порушувати його самоту не хотілося, та подумки я вже вмостився навпроти, ми взяли ще по каві, розговорилися, ось він уже завів новий анекдот... Хоча навряд чи таки Розумні Пани стежать за анекдотними новинками, тим більше – завантажують ними свої голови.
Зробивши ще ковток, повернувся до парочки. Без жодної мети. Мене навіть за великим рахунком не цікавило, як виглядає дівча, тим більше не турбували прикмети її приятеля. Просто повернув голову, бо шия затерпла. Повернув – і зустрівся поглядом з дівчиною. Переглядини тривали якусь мить, потім я знову відвернувся, та мене це не врятувало.
-Макс, він слушає!
-Хто слухає?
-Оцей казьол слушає! Сидить, зирить на нас і пасе!
Голови я завбачливо не повертав, навіть напружив м`язи шиї, аби не поворухнути нею, але знав – тепер на мене вирячився хлопець.
-Чуєш, ти, мужик! – у юнацькому бариончику кипів алкоголь. – Тобі кажу – чуєш, ти, мужик?
Розумний Пан сидів незворушно, наче сфінкс. Фарбована барменка взагалі вийшла у підсобку. Робити вигляд, що репліки тебе не стосуються, було безглуздо. Знову неквапом повернув голову, відчуваючи, як мимоволі вона втягується в плечі. Хлопчисько молодший за мене років на п`ятнадцять, та мені чомусь зовсім не хочеться підвестися і смикнути його за вухо. Навпаки, він може полізти до мене з кулаками, а я, чоловік середнього віку, перейнятий легендарною, оспіваною в художніх творах, фільмах та наукових дисертаціях середньовіковою кризою, відмахнуся, наче хлопчик у пісочниці, і відступлю.
-Я?
-Ти, ти, мудак! Чого тобі нада, казьол!
-Нічого. Все нормально, реб`ята, нормально. Сиджу собі тихо...
-Якого хріна ти тут слухаєш!
-Нічого я не слухаю...
-Слушає, слушає! – встряє плаксивий голос його подружки. – Дивиться на нас і січе все!
-Нічого я не слухаю, - виправдяння звучать мляво.
-Тобі чого нада, мудак? Сидиш собі – сиди! Бачиш, у людей свої діла! Ти якого хріна лізеш?
-Та я нічого...
-Ану, вали звідси, бар-ран! – парубок навіть тупнув ногою, так проганяють остогидлого цуцика, який біжить ззаду і скавчить, просячі шматок чогось їстівного.
-Та все нормально...
-Нема чого слухати, ясно? Давай, бо зараз точно заробиш!
Дівчина після цих слів тісніше притискається до кавалера. Подумки лаючи себе за боягузтво і амебство, махом допиваю горілку, незграбно підхоплюю тістечко з штучним кремом, чим остаточно опускаю себе в очех парочки, і, рухаючись боком, аби попередити можливий копняк чи поштовх у спину, вибираюся з ворожого мені місця. Якби парубок провів мене свистом, я б не здивувався.
Вечір було зіпсовано абсолютно. Знаючи свій район, не сподівався знайти поруч ще якусь „наливайку”, тому підтюпцем, ступаючи в калюжі, повернувся додому і вже перед зеркалом у власному передпокої скривив писок, промовивиши своєму близнюкові:
-Коз-зел!

2.
У середині наступного тижня я зробив рішучий крок: подзвонив з ранку на роботу і, занадто старанно кахикаючи, попередив першого ж, хто взяв трубку єдиного на весь кабінет, де тулилися восьмеро за шістьма столами, телефона про свою хворобу. Це нікого не здивувало: начальство у повному складі грипувало вже давненько, авралів у нашому спокійному офісі не передбачалося. Захворіла навіть бухгалтерка, тому тимчасова відсутність моєї скромної персони сприйнялася настільки байдуже, що навіть образило. Нехай я відносно новий працівник, але ж маю право принаймні на дипломатичне: „Видужуйте, нам вас так не вистачатиме!”.
Мої плани перебайдикувати дощовий настрій перед телевізором перебив знайомий журналіст. Його справжнього прізвища я не знав. Він постійно підписувався псевдонімами, аби, як сам пояснював, уникнути погроз та мордобоїв. Де ми познайомилися, я тепер не пригадаю. Їхали разом у тролейбусі, він звенувся до мене запросто, наче до давнього знайомого, назвався Максом, показав кілька посвідчень, тицьнув візитку, а коли виявилося, що нам виходити на одній зупинці і живемо ми в сусідніх будинках, журналіст Макс почав учащати до мене. Як правило зустрічі відбувалися зранку. Він традиційно чекав біля газетного кіоску на розі і наполегливо пропонував купити ту чи іншу газету з його

читати