Завантажити

Захотілося спокою, миру і самотності. Натомість за моєю спиною назрівав конфлікт. Біля шинквасу спочатку загув хор обурених чоловічих голосів, до них долучився неприємний голос барменки, і нарешті через всю територію до мене гукнув Макс:
-Ти скільки грошей давав?
Я так само голосно назвав суму, децибели в районі черги збільшилися, скандал, певне, досягнув свого апогею і нарешті захлинувся. До мене в куток підійшли розлючений Макс і збентежений Шурик. Кожен тримав у руці свій стаканчик з горілкою.
-Проблеми? – мені направду було зовсім байдуже, та мовчати якось не випадало.
-Цей мудило, - Макс кивнув на „марімана”, - завівся з барменкою за здачу.
-Яку здачу? – тепер я чогось не розумів.
-З твоїх бабок здачу, ясно? Почав виступати, ніби тітка здачу собі приникала.
-Я всю забрав, - моя рука навіть шуснула по гаманець, аби довести неправоту кращому перу Києва його помилку.
-Ну так би і сказала, а то обзивається, - найбільш щиро обуреним виявився Шурик. – Каже: „Підарас горбатий!” Нє, пацани, я що, горбатий? – він розправив плечі, потім змовницьки нахилився до нас. – Та хотів її трошки розвести. На понт взяти. Вони ж такі, знаєте, самі тут піддаті постійно. В таких місцях, хе-хе. Пара копійок іноді вигорає... Не завжди пам`ятають, що кому додають, доливають, недоливають...
-Вали звідси до поганої мами, - Макс чітко промовив не лише кожне слово – кожну літеру посмакував.
-Перевівся ти, Максе, - горілку бородатий „маріман” перехилив одним звичним ковтком, пожбурив порожній стаанчик у коробку для сміття, повну такого самого посуду, промахнувся. – Скурвився.
Блазнювато віддавши честь, він посунув до метро. Вже на ходу розвернувся і показав нам обом „фак”. Мій знайомий журналіст покрутив пальцем біля скроні, теж випив, але своїм стаканчиком у смітник влучив. А тоді промовив, ні до кого не звертаючись, з певною дещицею захоплення:
-Ти диви, яка ж скотина... Таки випив на халяву. Ось талант, глиба, бляха...
По дорозі додому іншої теми, крім Шурика, в нього не виникало. Його просто несло, фрази лилися з нього, немов вода з водостоку під час зливи.
-Це ж мурло останнє, щоб ти знав. Ніколи людиною не був. Колись, кажуть, був, та тепер спився геть. „Краще перо, краще перо”! В сраці краще перо! Постійно перебивається на шармак, тільки пожалієш його, придурка, сам же винним залишишся. Обіллє помиями за милу душу!
-Чого ж повівся? Коли знаєш, що за птах...
-Морський птах, баклан, блін! Розумієш, - Макс заговорив проникненим тоном. – От вірю я в людей, вірю. Підходить, каже: „Читаю тебе, чувак, читаю. Отримав за рекламу, хочу пригостити”. Де отримав, за яку рекламу, хто йому заплатить? Мені б правда подумати – ні, взяв і повірив. А ось раптом? Ну скажи, могло таке статися: раптом упали на людину гроші? І поміть – своє він таки випив! Козоріз нещасний... Прізвище таке в нього... Бачив марімана? Тільник той до тулуба вже присох, він у ньому, мабуть, і миється.
-Гадаєш, він миється?
-Мусить для підтримки іміджу. Який моряк без води? Коли вірити, справді морячок. На підводному човні, каже, служив. Ніби взагалі на атомному, секретна база на морі Лаптєвих. Про неї, каже, навіть не все КДБ знало.
-Думаєш, свистить?
-Нічого я не думаю. Все може бути. В усякому разі дах у нього точно поплив, а не поїхав, я у нормальних сухопутних.
Ночувати Макс, як і слід було чекати, лишився в мене. Дотримуючись законів гостинності, я спав на підлозі. Мені снилися шоколадні цукерки у формі риб, що плавали в скляних трилітрових слоїках з написом „Советское шампанское”.

4.
На ранок гість довго тримав голову під холодним струменем води, потім абияк витер волосся і кволим голосом попросив чаю. Крім заварки в мене вдома не виявилося дійсно нічого. До планів учорашнього дня входило таки виповзти до магазину, аби не лежати добу в одній позі і трошки провітритися. Це був мій особистий рецепт виходу з кризи, в тому числі алкогольної. Та єдиний, хоча й доволі сумнівний щодо позитивності наслідок вчорашніх мандрів – повна відсутність апетиту. Знайомий журналіст, посьорбавши чайку без цукру, заварив собі ще і після цього помітно пожвавився.
-Що там у нас на годиннику?
-Скоро десята. Ранку, - для чогось уточнив я очевидну річ.
-Ага... Так..., - обхопивши чашку долонями, Макс напружено думав, навіть примружив очі. Нарешті змучений вчорашніми стресами писок засяяв, він глянув на мене таким поглядом, що я зрозумів, який саме вираз мало обличчя Ньютона, коли спочатку йому на маківку гепнулося яблуко, а потім придумався закон всесвітнього тяжіння. – Все, старий, підемо в гості до письменника. З письменниками спілкувався колись?
Я хотів дати однозначно заперечливу відповідь, та вранішній настрій після вчорашнього несподівано спонукав до об`єктивності. Мені чомусь здалося, що в душі кожен – письменник. Секретарка мого нинішнього шефа, наприклад, розлучилася з першим чоловіком тільки через спроможність другого знайти гроші на видання її поетичної збірки „Клен опадає”. А приятель мого батька, голова колгоспу на

читати