Завантажити

статтею. Між іншим, я навіть і не здогадувався, скільки в Києві виходить різних газет, а тим більше уявити не міг, про що в них пишуть. І вже точно не міг зрозуміти, хто все це читає. Хоча, до честі Макса, міні-рекламою власних репортажів, оглядів, нарисів, заміток та фейлетонів його розмови зі мною на його професійні теми обмежувалися. Взагалі, приятелюючи з ним більше року, не можу чітко окреслити конкретні теми наших балачок узагалі. Можливо, це належить до чеснот його професії: бути постійно поряд, лишаючись при цьому ненав`язливим. Але, крім Макса, знайомих журналістів у мене не було, тому судити про всіх я остерігався.
Спочатку Макс подзвонив, а дізнавшись, що я сам, за десять хвилин уже дзвонив у двері. Зрозумівши, що я взагалі сам, він радісно потер руки.
-Невже так дістала? – сам знайомий журналіст лише офіційно розлучався тричі, хоча ми з ним були однолітками. А так жінки його лишали періодично. Сам Макс звунувачував у цьому передусім власне помешкання – таку саму однокімнатну „хрущовку”, які чомусь уже не вважаються навіть за „квартиру в українській столиці”.
-А, ну її на хрін, - говорити з Максом про свої родинні проблеми не хотілося хоча б через те, що я періодично обговорював їх сам із собою.
-Правильно, старий. Або прибіжить, або нову знайдеш, - він пройшов на кухню, умостився на розхитаному ослоні, поклав ногу на ногу. – Будеш шукати – бери з дитиною, старий. Краще з пацаном. Фактор вдячності працює на раз. Хоч по стелі потім ходи, хоч на кухні з дівками ночуй, вона, ну, з пацаном, тобі слова кривого не скаже. Її навіть бабки твої не цікавлять. Якщо пацан, звичайно, не старший за другокласника.
-Чому так? – я запитував лише для підтримки розмови, бо ще не зрозумів, для чого саме знайомий журналіст до мене припхався.
-Дивись: уже з пелюшок вигодувала, всі соплі повитирала, навіть насобачилася в школу збирати. Якби дівка, тим ще на бальні танці бабло давати треба чи на скрипку яку. А другокласнику тицьнув мінімально на компьютерний клуб, і маєш собі святий спокій. Можу висватати, є одна така. Головне знай: усі вони як раз на цьому етапі вже втомлені і хочуть мужичка.
-Собі чому досі таку не завів?
-Старий, у мене погляд на речі інший. Знаєш, як казав Міронов у фільмі:„Мнє ухажівать нєкогда!” Слухай, які плани на сьогодні? – запитав без жодного переходу Макс.
-Так, нічого особливого, - знизав я плечима, бо раптом відчув, що бажання відлежатися вдома гість сприйме як небажання з ним спілкуватися.
-Тоді гайда горілку пити. Ну, пообідаємо. Бутербродами, правда, зате, може, з ікрою. Фотоапарат є?
-Для чого?
-Будеш членом-корреспондентом. Знаєш, як в анекдоті: „Що буде, коли на член вчепити фотоапарата? – Член-кореспондент!”, - говорячи це, він ніби переповідав буденну історію, не маючи жодного бажання насмішити. – Так є?
-Десь була „мильниця”, - дружина колись полюбляла робити різні знимки, котрі вважала родинними і складала до альбому, тепер маленький аматорський „кодак” десь валявся в шафі.
-„Мильниця” – це не той формат, старий. У мене є, пішли зайдемо. А так, - він критично оцінів мій обшарпаний зовнішній вигляд, - за творчого работника заканаєш. Фотохудожники всі такі.
-Слухай, я фотографувати не годен, - не знаючи, у що Макс хоче мене втравити, я все ж таки виключно з інстинкту самозбереження спробував опиратися.
-І не треба. Просто так – клац, клац, клац! – журналіст стиснув правицю в кулак і кілька разів ворухнув великим пальцем, імітуючи процес натискування на кнопку фотоапарата. – Знимків із тебе ніхто все одно вимагати не буде. А при вході назвешся Сидоровим чи Товкайлом, як захочеш.
-Перед яким входом?
-На презентуху йдемо, - витримавши коротку паузу, Макс розшифрував: - Презентацію.
-Що презентують?
-Тобі не один хер? Потриндять хвилин сорок, далі – поляна для преси.
-А... нас пропустять?
-Не сци в компот – мене пропустять. Ти фотокор. Тим, хто поляну накриває, головне – аби в залі три десятки журиків сиділо, бажано хоча б зо дві телекамери. А ти будеш ходити перед ними і клацати на порожній апарат, - Макс глипнув на годинник. – То як? Махнемо за компанію?
Хтозна... Можливо, тривала відсутність не лише нормальної, а просто людської компанії відіграла в прийнятті рішення вирішальну роль. Мабуть, мій знайомий Макс таки був непоганим журналістом, раз угадав – компанії в данний момент потребував не стільки він, стільки я сам. І вперше за час нашого в принципі випадкового і загалом необов`язкового знайомства всередині мене почала зароджуватися впевненість, що Макс в принципі нормальна людина. Навіть, чого вже там, зовсім непогана.

3.
При вході у невеличкий зал, де ще до початку всім не вистачало стільців, мені тицьнули прозору течку з кількома сторінками друкованого на компьютері тексту. До першої сторінки канцелярською скріпкою причепили календарик на наступний рік з кольоровою емблемою невідомої мені фірми. Степлером до іншого папірця причепили візитку з такою ж назвою. Я спробував зрозуміти хоча б приблизний зміст написаного, та

читати