Завантажити

1.
Дружина заявила, що телевізор і праску їй купила мама, тому на це майно я не маю права претендувати, бо спільним воно аж ніяк не вважається. Решту поділиться рішенням суду. І сказала вже на порозі: вагітна взагалі не від мене, я, мовляв, такий хронічний невдаха, що навіть на це не здатен. А батько дитини – малий підприємець з Дагестану, отам змалечку вчать жінок поважати. Житиме в нього.
-У Дагестані? – поцікавився я, фіксуючи боковим зором у дзеркалі власну дурнувату, зовсім не відповідну до драматичності моменту посмішку.
-У Магадані! – це порівняння чомусь здалося моїй дружині надто дотепним. – Квартира трикімнатна на Печерську, отак треба жити.
-Твій джигіт хоч в курсах про своє щасливе батьківство?
-За це не переживай! Аліменти я з тебе все одно видряпаю, хоч ти й алкоголік! – і, підхопивши сумку з речами першої жіночої необхідності, моя дружина переможно хряснула дверима нашої однокумнатної „хрущовки” теж, до речі, на Печерську, неподалік від так званої Лисої гори. Я завжди підозрював: близкість відьомського місця негативно впливає на психіку жінок.
Поки що я не знав, радіти чи страждати. Жили ми три з половиною роки, зірок я з неба не хапав, особливо рік тому, коли тинявся без постійної роботи і захопився процесом вдячного наливання. Відбувалося це так: є певна категорія людей, готових радо допомогти вам підзаробити, скажімо, баксів із двадцять. Нормально як для тимчасового працівника. Умова проста – той, хто влаштував гарантований заробіток, робить це за відсоток із гонорару. Аби стало зовсім ясно, п`ять «зелених» із двадцяти ти повинен не просто з вдячністю віддати „посереднику”. Ти мусиш цю суму з благодійником пропити. Відсоток у грошовому еквіваленті в даному випадку твою „палку-виручалку” зовсім не цікавить. Якщо покласти згадані п`ять баксів у кишеню, це означатиме наявність дурних грошей. Їх за всіма законами жанру слід пропити, але ж тоді вийде, що витрачаєш свої. Тоді як літр горілки, виставлений щасливим заробітчанином з гонорару, виглядає класичною халявою. До неї подібний люд дуже охочий, саме заради неї влаштовує знайомим тимчасові заробітки.
Отже, рік я тримався на „виставлянках”, потім знайшов постійну роботу. Платня, звичайно, не як в дагестанського підприємця, та на той час дружина, певне, вже змінила свої погляди на подружнє життя. Чого варіті її постійні згадки про її зарплату, на яку ми жили цілий рік, поки я прилазив раз на тиждень додому мало не навкарачках. Звичайно, тут вона перебільшувала... Може, ні... Принаймні, не все я пам`ятаю однаково чітко, скажемо так. Нехай.
Спогади підштовхнули мене до думки, що руйнація родини – це таки привід для смутку. Печерськ, блакитна мрія усіх провінціалів, котрими щодня наповнюється Київ, насправді має дуже багато вад. Одна з них досить суттєва: важко знайти поблизу будинку пристойну, ба навіть непристойну забігайлівку. Довелося одягатися і чимчикувати пішки три квартали. Міг би проїхати кілька зупинок тролейбусом, та між третім і другим поверхами пригадав раптом пораду психолога, вичитану в газеті: хочеш заспокоїти нерви – прогуляйся пішки. Двадцятихвилинна прогулянка під дрібним дощем не заспокоїла, навіть до певної міри більше пригнітила мій стан. Тому до закладу під назвою „Кафе” зайшов сумний, депресивний, від цього ще більш жалюгідний типчик середнього зросту, з мокрою головою, у старенькій шкірянці з латками на ліктях. Взагалі-то порвався лівий, та дружина знайшла вихід і наклала квадратні клаптики шкіри на обидва лікті. Ніби так і треба. Іноді мені здавалося, що такий дизайн дійсно робить куртку стильною.
-Сто горілки! – замовив я байдужій фарбованій барменці, перекрикуючи хрипкий голос виконавця шансону. Фарбована не почула, але точно зрозуміла по губах, хлюпнула напій у склянку просто так, на око. Я їй повірив, хоча, напевне, ця барменка могла налити з цілої пляшки п`ять по сто так, що залишиться на денці ще грамів з п`ятдесят. Не має значення. Захотілося солодкого, замовив якесь тістечко з білковим кремом. Воно виявилося не свіжим, це теж не грало ролі. У невеличкому, на сім столиків, залі майже нікого не було, хоча годинник показував час щовечірнього допінгу: початок дев`ятої вечора. Власне, за столиком у кутку цмулив каву з коньяком дядько, якого я подумки охрестив Паном. Густі козацькі вуса під носом, кругле рожеве обличчя, навіть окуляри в простенькій оправі. Не просто Пан, а Розумний Пан. Інші столики ще не прибрали. Брудні серветки, блюдечка з крихтами від бутербродів чи таких самих тістечок, порожні чашки, склянки та чарки, повні недопалків попільнички – мене таке не влаштовувало навіть коли настірій чудовий, а тут суцільний суїцидняк. Тому примостився за єдиний недторканий столик як раз навпроти молодої парочки. На їхньому столику стояла ополовинена півлітрівка, поруч на блюдечку примостилися пліч-о-пліч надкусані будерброди з чимось. Стравою „те”, що в подібних кафе кладуть на хліб, я ніколи не наважуюся назвати. Молодята, років по вісімнадцять, щільно присунулися

читати