Завантажити

підпишу.
Господар втік до кімнати і повернувся з книжкою в м`якій палітурці. На підвіконні знайшов ручку, перепитав, як мене звати, наморщив лоба і почав писати на титульній сторінці. Коли вручав, ми обоє підвелися, Макс зааплодував, потім зазирнув у холодильник.
-Давай, давай, - заохотив письменник, знову щез з кухні і повернувся з пластмасовою пляшкою з-під „кока-коли”. – Оце родичі привезли. Натурпродукт. Вживаєте?
-Ми, Васильовичу, все вживаємо. Сало різати?
-Ми хіба не козаки? Чекай, треба Іванові дзенькнути.
Невідомого мені Івана не виявилося і ми, примостившись за столом, випили спочатку за знайомство, потім – за літературу, потім – третій гусарський. Далі говорив більше господар, Макс про щось з ним сперечався, мені нічого не лишалося, як підрізати хліба. Час минав непомітно, десь під обід озвався той самий Іван, якого шукав Васильович, але приїхати погодився лише за дві години. Наш господар сказав, що в такому разі краще йому взагалі не приїздити більше ніколи, хряснув трубкою об важіль. Налили ще по одній...
Прокинувся я ранком наступного дня на своїй канапі поруч з Максом. Спали ми в одязі, накрилися куртками. Спочатку я довго не міг його добудиися, а коли це вдалося, він довго не міг уторопати, де він, який день і яка година. І нарешті розповів, чим, на його думку, все вчора закінчилося. Виявляється, невідомий мені Іван таки приїхав. Привіз ще одну пляшку. А коли я, - о Господи! – сказав, що читав і його книжки, він швиденько збігав по другу. Потім ми ще співали. Тоді дружина його прийшла.
-Проблеми були?
-Ти що? – Макс покрутив пальцем біля скроні. – Вона в ньому душі не чає. Не кожен день шанувальники таланту чоловіка приходять. До Івана вона взагалі звикла, він там спати і лишився. О-ох! – Макс застогнав. – Куди сьогодні підемо? Чи перепочинемо? Бо натомився я за цей тиждень собачий.

5.
Супроводжувати знайомого журналіста на різні подібні зустрічі поступово стало моєю звичкою. Макс зникав на кілька днів, міг не озиватися тижнями, але зрештою виникав на обрії і починалися ходіння по презентаціях. До творчих людей заходили не так часто, в основному зустрічали їх у центрі і Макс, пускаючи в хід мене як важку артилерію, тобто, потенційного прихильника, критика чи взагалі – видавця та перекладача, розкручував тих, кого називав митцями, принаймні на каву.
Після Нового року публіка, що тинялася з презентухи на презентуху, остаточно визнала мене за свого. Гурт цих людей так і лишався незмінним. Причому, як я дізнався, лише половина з них дійсно працювала в газетах та журналах. Мене впізнавали, зі мною віталися, навіть знаходилися спільні теми для розмов. І, що мені подобалося найбільше, ніхто жодного разу не поцікавився не лише де я працюю, а навіть як моє прізвище.
На двадцять третє лютого, колишній День Радянської Армії, я отримав несподіваний подарунок. Повернулася дружина і з порога почала плакатися: її кавказький бізнесмен з трикімнатною квартирою вияився причетним до торгівлі наркотиками, а квартиру знімав. Кілька днів тому він зник, її як співмешканку три доби тримали в камері, речі залишилися в квартирі, справжні її власники бандитську коханку на поріг не пускають. Отже, родина знову поєдналася. А дитину моя дружина, виявляється, чекає таки від мене, і те, що вона тоді казала, краще забути, бо була зла та накручена...
Найбільш цікавим у всій цій історії виявився факт, що різні знайомі моєї тепер вже не колишньої дружини багато разів за той час, поки ми жили окремо, бачили мою персона на солідних, за їхніми висловами, тусовках або в компаніях інтелігентних, за їхніми визначеннями, людей. Моя вхожість у „такі” кола підняла мій чоловічий рейтинг і соціальний статус в очах дружини.
А як же.
Чоловік у люди вибивається.


м. Київ
Грудень 2002-січень2003

читати