
Електронна бібліотека/Проза
- Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
- Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
- З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
- Останній прапорПауль Целан
- Сорочка мертвихПауль Целан
- Міста при ріках...Сергій Жадан
- Робочий чатСеліна Тамамуші
- все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
- шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
- зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
- ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
- тато просив зайти...Олег Коцарев
- біле світло тіла...Олег Коцарев
- ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
- добре аж дивно...Олег Коцарев
- ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
- КОЛІР?Олег Коцарев
- ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
- БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
- ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
- ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
- Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
- Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
- Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
- ЧуттяЮрій Гундарєв
- МузаЮрій Гундарєв
- МовчанняЮрій Гундарєв
- СтратаЮрій Гундарєв
- Архіваріус (новела)Віктор Палинський
- АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
- чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
- напевно це найважче...Анатолій Дністровий
- хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
тому й народу збіглося відповідно. Дехто з ранкових знайомих навіть впізнавав мене, кивав, наче старому другові. Цього разу на мене поширили кольоровий буклет з фотографіями, де розповідалося про історію становлення транспортного підприємства. На додачу видали невеличкий проспектик парфюмерного магазину і якусь безбарвну рекламу нового мастила з переліком магазинів по всій території України, де можна його купити. Тут теж довго не затягували процедуру, але коли запросили для неформального спілкування, нам з Максом не пощастило: ми опинилися як раз усередині натовпу, нас занесли до заводської їдальні саме тоді, коли столи щільно оточили більш спритніші. Макс крутив головой, шукаючи Льоню, і голосно бурчав:
-От же скот, ну скот поганий, ну абориген заводський, мать його нехай!
-Можемо взяти оці спини штурмом, - після випитого мене пробило на відважні вчинки.
-Совість замучає, - це Макс промовив без жодної іронії. – Дивись, тут он скільки таких, то лізе без мила. Гідність мати треба. І совість. У Льончика її зроду не водилося, на її місці...
-Диви, махає! – я помітив знайому лисину через шестеро людей від нас.
Льоня таки дійсно спробував зайняти нам місце, навіть мужньо тримав почату пляшку не дуже дорогої горілки. Але печені „кошики”, наповнені салатом, бутерброди з ковбасою і викладена на розрізані навпіл варені яйця чорна ікра біля нього не втрималися. Нам лишилися порізані лимони, оливки на пластиковій тарілці, таку саму тарілочку з рештками оселедця Льоня буквально вирвав з чиїхось рук. Я теж вирішив зробити внесок і підснув ближче до нашого гурту пляшку лимонаду. Макс усе більше похмурнів, і коли ми таки допили пляшку, закусюючи лимонами та оливками, інтерес до Льончика як до колеги і частково як до людини поступово зникав.
-Що робимо? – я намагався поводитися скромно та делікатно, бо десь відчував: сьогодні творчу натуру мого знайомого журналіста чимось глибоко образили.
-А що робимо? – Макс навіть бентежив своєю понурістю. – Нічого не робимо. Пий, гуляй, веселися, отак! Бач, як тут весело, блін!
-Слухай, Максе, - Льоня починав заводитися за прикладом колеги. - Я або чогось не зрозумів, чи...
-Нормально. З тобою, Льоня, у нас завжди нормально. Чудесно! Колоссально! Грандіозно! Поляна на поляні з тобою!
-Скажи, а ти чого сюди прийшов? – лисуватив впер кулаки в боки. – Ти взагалі чого завжди отак ходиш? І постійно морда в нього невдоволена...
-Значить, Льоня, я зараз не хочу починати, хто куди для чого ходить, да, - Макс перейшов на скоромовку. – Просто є журналюги, котрі пашуть, як тато Карло, і їхню роботу помічають, блін, частіше, ніж їх самих. А є такі, хто кругом крутиться, світить табличкою, - він обвів рукою своє обличчя, - і, крім табла наглого, нічим похвалитися не можуть.
-Ти про кого?
-Ні про кого. Одних, розумієш, виносять з чорного ходу, а інші самі йдуть. Ноги в них для цього виросли. Руки – для писання. Голова – для думання, а не для того, аби горілку в неї наливати. В голову, я маю на увазі.
Стало ясно – пора йти звідси. Хто з колег усвідомив це раніше, не знаю. Льоня, можливо, і хотів щось сказати, та Макс розвернувся і рішуче посунув до виходу. Утримавшись від коментарів, лисуватий теж повернувся і зник у натовпі знайомих. Мені нічого не лишалося, як далі триматися Макса. Наздогнав я його аж при виході. Максові щось торочив на ходу патлатий бородань непевного віку у розстібнутій камуфляжній куртці. Під нею я помітив сорочку, верхні гудзики якої також були розстібнуті, виставляючи на показ смуги тільника.
-Це – Шурик, - кивнув на співбесідника Макс. – Краще перо Києва. Хоче нас пригостити. Потягнеш двох, Шурику?
-Хоч усю цю довбану халяву, - камуфляжний обвів рукою натовп, від мого ока не уникнуло, що рука ця нездорово тремтить. – Марімани так не роблять. Пішли, пацани.
Годинник показував за чверть четверту. В листопаді о такій порі вже сутеніє. На околиці, куди ми заїхали, я чомусь ніколи не був раніше, тому зовсім не уявляв, який куди звідси йде транспорт. Презентована трамвайна колія сюди ще не дотягнулася, хоча рейки я десь у кутках цехів помітив. Макс чомусь цілком поклався на „марімана” Шурика, ми заштовхалися в першу-ліпшу маршрутку і їхали довго, все щільніше вгрузаючи в сірі та вогкі листопадові сутінки. Думалося, їдемо на край світу, та кінцевою ціього дивного маршруту виявилася чомусь Контрактова площа. Уздрівши „народний” шинок-розливайку під тентом, не змовляючись пішли туди. І коли замовили, бородатий „маріман” очікувально подивився на нас.
-Щось не так? – на диво ввічливо поцікавився Макс.
-У мене тільки на метро, - в голосі Шурика звучала неприхована гордість. – Зараз ти скажеш, Макс, аби я валив звідси до поганої мами. Давай, кажи, принижуй. Марімани все від вас витерплять. Нас шторми не брали, коли ми вмирали...
-Хлопці, назад виливать? – поцікавилася втомлена барменка.
Тепер на мене дивилися дві пари очей. Заплативши, підхопив свій стаканчик і відійшов у куток. Раптом закортіло додому, в чотири обшарпаних, але рідних стіни.
Останні події
- 11.07.2025|10:28Оголошено конкурс на літературну премію імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”
- 10.07.2025|23:18«Не народжені для війни»: у Києві презентують нову книжку Артема Чапая
- 08.07.2025|18:17Нова Facebook-група "Люблю читати українське" запрошує поціновувачів вітчизняної літератури
- 01.07.2025|21:38Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
- 01.07.2025|18:02Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року
- 01.07.2025|06:27Українська письменниця Євгенія Кузнєцова у лонглисті престижної премії Angelus