Завантажити

буде з'їсти, заки туди дістанешся.
- Хіба ж воно так далеко?
- А ти гадаєш, що близько? Коли поїдете тоді, як я схочу, то покажу і дорогу, а коли наперлися, то їдьте, але надвечір знову до моєї зимівки завернете...
- А то ж як?
- А так, що я вас зачарую і колесом будете їздити... я характерник... - старий став сміятися. - Може, ви, школярі, й не знаєте, що воно таке характерник?
- Характерник - то такий козак, що із всякої халепи може себе вирятувати... що його куля не береться...
- Ось-бо то й є.
- Що з чортом знається...
- О, то вже неправда. Хіба таке в книжках написано? То неправда, бо характерник і чорта не лякається, та й чорта перехитрить, окульбачить, та мов на шкапі їздить. А при тім він Богові молиться, в церкву ходить, людям добре творить... Ось який характерник, і про таких я знав... А коли в мене ще останете, то і про тих характерників, яких я знав на Запорожжі, розкажу вам.
Нічого було робити. Хлопцям стало ніяково відказуватися від тої щирої гостини. Хто знає, як воно буде далі, чому ж не вихіснувати хвилі. І вони осталися.
Зараз другої днини пішли на лови. Старий пішов лише з Петром, бо Марко не міг ще добре ходити, так йому рана долягала. Петро мав нагоду показати своє мистецтво з луком. Не хибив ні разу. Старий не міг з дива вийти. Того дня вбили кілька більших штук і з бідою дотащили їх додому.
По вечері старий порався коло добичі, знімав шкуру, чвертував і вішав в димарі м'ясо, а коли по вечері полягали, зачинали балачку.
- Діду, - каже Марко, - ви обіцяли розказати нам про характерників, я дуже цікавий почути.
- Ти собі будь цікавий на все. Старайся все своїм розумом збагнути. Чоловік, що не цікавий, остане до смерті дурнем. Але ти ніколи не кажи, що ти на що-небудь цікавий. Ти або слухай, що другі говорять, і на вус мотай, або питай політичне так, щоб ніхто не знав, куди ти міриш. Розумний чоловік, та ще й козак, куди-інде мірить, а поцілить там, де ніхто того не сподівався.
- Спасибі, діду, за науку, вона нам придасться, та ти не заговорюй, лише розкажи, що обіцяв, а то завтра ні одного звіра не поцілю. Буду мірити в оленя, а поцілю в дерево...
- От і не говори! Хіба ж не знаю нашого брата-мисливця? А що скаже стрілецька слава? Та вже досить, що обіцяв, то й додержу. Слухайте, поки не заснете...
У мій час жив на Запорожжі характерник - старий Артем Похожий. Ніхто не знав, скільки йому літ, бо він раз показував себе старим, столітнім, дідуганом, а другий раз - молодцем, хоч під вінець ставай. Від других запорожців держався осторонь, усіх називав жовтодзьобами та дурнями. Говорив мало. От так віднехочу кинув кілька слів та й замовк. Всі його поважали і боялися. Старшина поважала його тому, що ніхто так не порадив, так діла не повернув, як Артем. А на язик з ним було піти дуже небезпечно, бо відрубав, мов сокирою. При тім був він неабиякий силач. Возьме, було, коня поперед себе і несе, як ягня. Піднесе на плечах гармату з колесами, то нічого. Куля його не бралася: що до нього встрелиш, то він і оком не моргне. А вже тих татар, то трощив, як мишей, та ще до них по-їхньому говорив не гірш татарина. Раз якось наскочив татарський загін на наші степи і зайняв табунець козацьких коней. А тоді якраз коней нам було треба, бо у похід ладились. Татари захопили і кількох молодиків, що коней пильнували. Дізнався про те Артем, і, не говорячи нікому ні слова, сів на коня, і поїхав. Кошовий навіть погоні не посилав, бо ті, що спаслися, говорили, то татарва з добиччю вже, певно, в Криму. Не знать, куди Артем поїхав, але він скорше приїхав до Перекопу і тут вижидав кримців. Це все розказували опісля ті піймані хлопці. Кримці такі раді, женуть добичу і ясир, аж тут на дорозі стоїть старий жебручий татарин. Здержав їх та щось по-їхньому з ними галакає. Татари здержалися і його обступили. Йому якраз треба було мати їх всіх у купі, щоб не розбігалися. Тоді він миттю скинув татарську шапку, відкинув сиву бороду - вона була у його, бачите, причеплена, а тут довгі козацькі вуси показалися. З-під поли витягнув кусень довгого заліза. Говорили опісля хлопці, що вдвох ледве то залізо піднесли. Тоді як зачне бити, кого попав по спині, то так і переломив хребет, а кому по голові достанеться, то й мізок зараз на верха. Усіх побив. Тоді порозв'язував хлопців, закурив люльку та й каже: "Ну, хлопці, пора нам додому".
І утрьох пригнали табун коней додому. І гадаєте, що хоч одним словом почванився з свого діла? Ні. Махнув рукою, начеб він лише муху забив.
А раз його ляхи піймали. Намотлошив він тих панів-драгунів, чи як там вони називаються, а опісля став та й ні вусом не моргне. В нас усіх і дух завмер, бо він нам тоді ватажкував. Ну, не оборонимо, як він сам себе не оборонить, - пропало. Кожний втікає в комиш. А вони вже й не дивляться на нас, лише в'яжуть Артема, але він за кожним разом, як його в'яжуть мотузами, що мали сили, лише рушить руками, то всі мотузи потріскають, мов те павутиння. В'яжуть знову, а він - те саме. Ми з комишів дивимось, що

читати