Завантажити

вам Пречиста Діва помогла, - ви натрапили на мою редуту, а то було би вам амінь. Бо кого степова зима візьме в свої обійми, того не випустить аж до страшного судища Христова.
Петро не міг з дива вийти, звідки хазяїн те все знає. Хіба ж тут були вже княжі гінці і все розповіли, та ще й піймати приказали? Петро зложив перед козаком руки, як до молитви, і став благати:
- Батеньку рідний! Не видай нас княжим слугам! Помилуй наші молоді голови! Мій побратим нічого не винен, він лише спересердя, що його з наклепу скарали. Довіку вам служити буду, лише захистіть нас, сховайте в себе.
- Ех ти, зелене, дурне! Хіба ж я княжий гончий, щоб втікачів ловити? Знай мене: я сотник Запорозького війська, Іван Чуб, а то моя славна на всю Україну редута Чубівка. Хто попав під мій покров, той безпечний, як у Господа за пазухою.
- Та коли б сюди наспіла княжа погоня, гайдуки, так...
- Начхати мені на твого князя і його гайдуків. Хай попробує мене взяти. Не доказала того орда, скільки разів собі зуби вищербила, не візьмуть і княжі гайдуки. Шкода, що ти, письменний, та таке верзеш.
Петро приступив і поцілував сотника в руку. Він цілком заспокоївся та й питає:
- Пане сотнику, звідкіля ви все про нас знаєте, це для мене дуже цікаво.
- Ха-ха-ха! Невелика штука, а дурному чудо: твій брат виговорив у гарячці цілу вашу історію.
- Він не брат мені, тільки побратим.
- То ще краще, коли так твердо побратимство держите. Ти його ніс на плечах?
- Коні нам попадали, годі було його в степу оставляти на певну смерть...
- Гарно, синку! Люблю за це і давай хай тебе поцілую, як твій батько. Ти ж з Острога лише задля побратимства утікав. Будуть з вас люде. За твого Марка заспокойся. Я не таких лічив, та й вилічив. Тепер приймаю вас до свого товариства. Побудете тут, козацького звичаю навчитеся. Скучати в мене не будете. А як прийде слушний час, тоді з Богом на Запорожжя я сам вас вишлю. - Сотник обняв і поцілував Петра в голову. - Тепер посидь ти коло Марка, а я вийду. Там, у печі, є глечик з завареним зіллям. Коли прокинеться, дай йому напитися. Та скажи, як вас зовуть, бо я вас у мій козацький реєстр заведу.
- Я - Петро Конашевич, а мій побратим - Марко Жмайло-Кульчицький.
- Невже ж! - скрикнув врадуваний сотник. - Ви, певно, з-під Самбора?
- Так, справді.
- Петро Жмайло товаришував зі мною на Січі. Враз ми у Крим ходили. Славний козак був, на шаблі мистець. Шкода його, замолоду поляг головою.
- Це був рідний стрий оцього Марка.
- От гаразд! Будете для мене любими гостями, а опісля товаришами.
- А я все ще побоююся, що за нами буде погоня.
- Дурниця! Кому схочеться за якогось там цапообразного диякона погоню висилати за двома зеленими бурсаками. Та скажи мені, звідкіля ти роздобув такого лука? Штука неабияка, панська...
- Це подарував мені князь, як вернув з походу на Косинського.
- Видно, що князь дуже радий з того, що побив Косинського. Невелика штука. Косинський гаряче купаний. Взявся до боротьби з такими дуками, не обчислив гаразд своїх сил.
Сотник вийшов.
В тій хвилі Марко підвівся й сів на печі. Він дивився кудись широко відкритими очима.
Петро прискочив до нього, врадуваний:
- Марку! Голубе мій! Ми безпечні, в добрих людей, промов до мене хоч слово.
Марко не пізнав товариша. Як Петро наблизився до нього, він відтрутив його з цілої сили:
- Геть від мене, ти, диявольський дияконе! Не приводь мене другий раз до гріха, я ще одного не спокутував... - Марко кричав.
Надійшов сотник.
- Він іще в гарячці, ще не отямився. Ти його напувай пильненько тим зіллям. Не дамо його. Кожного Жмайла два рази жалко.
Сотник обернув Марка, щоб перев'язати рану.
- От поглянь, як здорово били.
Петра аж серце стиснуло. Рана була більша, як зразу. Місцями повідпадала шкура. Марка пильнувати лишився Максим. Сотник пішов з Петром через сіни до куреня обідати.
Курінь - то була простора кімната, на яких сто людей. Стіни були городжені з хворосту й обмазані глиною. Попід стінами стояли лежанки, а насередині, на гаку, висів чималий казан, з якого йшла густа пара. Під казаном горів огонь. Дим виходив димарем угору, аж під стріху. На стінах висіла козацька зброя. На почесній стіні висіла ікона Покрова, а під нею горіла на срібнім ланцюжку лампадка. Здовж куреня стояв довгий стіл, а по обох боках - лави.
Петро такого ще не бачив. Він не знав, на яку ступити, й що з собою зробити.
Сотник каже:
- Прийміть до гурту нового товариша, називається Петром Конашевичем. Дайте нам їсти.
Козаки підходили з дерев'яними мисками до кухаря, а той черпав кожному великою варехою. З цими мисками йшов кожний до стола й сідав, виймаючи з-за халяви ложку. Знайшлась миска і для Петра. Сотник сів на почесному місці. Відтак стукнув до стола і всі повставали. Сотник проговорив голосно: "Отче наш", перехрестив тричі стіл і тоді всі посідали. У Петра не було ложки.
- Їж, товаришу, - глузували козаки. Петро добув ножика, відкроїв кусок хліба й зробив

читати