Завантажити

Чи ти пам'ятаєш наші Кульчиці?
- Як таке можна забути?
- Я вже там ніколи не буду... - і він зітхнув важко.
- Не говори! У всім воля Божа, не бути тобі, то й мені не бути.
- Я прочуваю мій кінець. Мені привиджується, що це наше кульчицьке оболоння. Ось там стоїть наша стара церковця, під якою твій покійний батько поляг... Гм... Бачу і старого дідуся Грицька: стоїть з образом, як тоді, коли нас прощав... він таки мене кличе, їй-богу!
- Тобі, Марку, так привиджується, то все так буває під снігову пору.
- Сам не знаю. А чому тобі не привиджується? Це так перед смертю. Я це знаю. Тіло завмирає, а душа освободжується і тому бачить таке, якого чоловік здоровий не видить.
- Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут ні Кульчиць, ні оболоння, бо це зі сто миль звідсіля! - жартував собі Петро, хоч йому ні раз не було до жартів, бо від слів Маркових його проймало жахом, тривогою.
Він боявся ще одного, про що Маркові не згадував: коли б так тепер надбігла тічка вовків, тоді було б їм амінь.
Петро зблизився до Марка й приложив руку до його чола. Воно було гаряче, мов грань, хоч холодний сніг безупинно його обліплював. У висках бив живчик, наче молотком.
- Ти, Марку, нездужаєш...
- Тихо! Чуєш? Десь недалеко дзвони дзвонять. Так само дзвонили в самбірській церкві, як приїхав владика на наш екзамен. Ти маєш ще той хрестик?
- Певно, що маю... Владика говорив, що він нас від усякої біди вирятує.
- Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.
- Це в тобі так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися до Пречистої, щоб за нами заступилася...
- Молитися буду, щоб Господь гріхи простив, мені вже не жити...
- Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.
- Мені вже загибати, так загибати. Оцим гріх свій спокутую. Я ж вбив чоловіка. Але чого ти зі мною гинеш? Ти ні в чому не повинен, тобі би тільки жити... А мені все одне, чи на шибениці повиснути за вбивство, чи в снігу закостеніти, може, так і краще...
А тим часом курява не вгавала, але ще більше з кожною хвилею дужчала. Петро знав, що це значить. Він втратив усю надію.
- Пропало! - крикнув Марко в передсмертній розпуці. - Слухай, Петре. Послухай мене ще раз перед смертю... Лиши мене тут, а сам втікай, рятуй себе! Я вже не можу на коні всидіти. Рана огнем пече, я мушу злізти з коня, а йти нездужаю... А як вернеш у наші Кульчиці, так постав мені під церквою на цвинтарі хрестика.
- Марку, не говори небилиць, забороняю тобі це.
Надворі стемніло зовсім. Метелиця не вгавала, а снігу насипало по коліна. До того взявся ще сильний вітер, що кидав масою мокрого снігу на всі боки й заліплював очі та запирав духа.
- Бачиш, Марку, зараз буде кінець біді, цей вітер геть розжене снігову хмару й випогодиться.
Марко мовчав. Коні страшно потомилися, вони тяжко стогнали й ледве волокли ноги. Часто вони приставали й треба було їх підганяти. Петро став стиха відмовляти передсмертні молитви, йому страшно було жаль молодого життя. Ладився, мов сокіл до лету, та крила передчасно підломило.
В тій хвилі кінь Марка спотикнувся й упав зразу на передні коліна, а опісля повалився в сніг боком, застогнав і простягся. Петро скочив зі свого коня й з бідою витягнув Марка з-під неживого коня.
- Ет, може й так бути, сідай на мого коня, а я прочуваю, що тут десь недалеко буде людське житло.
Марко отягався.
- Лиши мене, Петре, тут; мені так страшно спати хочеться. Я ось так приляжу біля того бідного коня й трохи продрімаюся... А ти... Ти втікай звідсіля, бо тут смерть!
Він скрикнув ті слова якимсь нелюдським страшним голосом: "Втікай!"
- Марку, я старший, мене маєш слухати - говорив твердо Петро. - Зараз сідай на коня!
Він з бідою висадив Марка на свого коня, взяв за поводи й, бродячи по глибокім снігу, йшов навмання.
На світі стояла ніч, ніч біла, як сорочка мерця.
Волоклися якийсь час, а далі й кінь під Марком став спотикатися, поки не впав, як і його товариш.
Петра аж заморозило. Пропала остання надія. Він узяв Марка під руку й так бродили далі нога за ногою.
- Не можу далі й кроком рушитися, - говорив Марко, сідаючи в снігу. - Лиши мене тут.
- Не лишу, - говорив завзято Петро, - пропадемо так вкупі, в братніх обіймах, як слід щирим побратимам. Сідай мені на плечі...
- Не хочу... Я останусь тут, а ти втікай.
- Мусиш! Чув? Я приказую!
Він скинув з себе кожух, нагнувся й підсадив на себе Марка, та взяв його попід ноги.
- Держися шиї, та не души, щоб можна було дихати.
Тяжко було Петрові нести недужого товариша. Хоч зимний вітер прошибав до кості, він прів і добував останніх сил, щоб наперед крок за кроком поступати.
Аж нараз... Господи! Чи це може бути правда? Петро почув гавкання собак, що неслось десь здалеку збоку... А може, це лише причулося? Маркові причулися дзвони, а йому - голос собак. Та ні, воно справді так...
- Марку, чи ти чуєш що?
- Я давно вже чую голос собак та нічого не говорю, бо ти кажеш, що мені прочувається й

читати