Завантажити

Далебіг я лише вас налякати хотів. Бачу - школярі якісь, втікачі, налякаю, то плакати стануть, та проситися будуть, а я посміюся, - а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!
Він наставив на Петра обі руки. Петро встромив пістоль за пояс і приблизився до старого.
- Ну, а ти чого став, як намальований? - каже старий до Марка. - Бери печеню та вінчай пекти, бо на снігу ледве чи спечеться і я з вами повечеряю, коли мене не проженете...
- Милості просимо до гурту!
Старий поклав рушницю коло себе в снігу, прикучнув до вогню і став гріти руки.
- Одного не можу я зміркувати: звідки ви цапа взяли? Бачу, що недавно вбитий, а я стрілу не чув.
- Це таке, що голосу не видає, а стріляє певно, - каже Петро і показав дідові свій лук. Старий став оглядати цапа.
- Мистець, далебіг, мистець, поцілив в саме серце. Ну, ну... та-бо й лук - якась панська штука.
- Він птицю на льоту з лука поцілить, - прихвалював побратима Марко.
- Ну, хлопці, лагодьте мерщій вечерю, та ходіть спати до мене у мій зимівник.
Петро врізав ще м'яса і поклав на грань.
- То у вас, діду, десь тут недалеко зимівник?
- Є зимівник, і пасіка, і стайня, буде і вам, і вашим коникам безпечно. Сиджу в самоті, та хіба що деколи гість трапиться.
- Ви, діду, певно із запорожців, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.
- Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школі, десь там щось провинилися та тепер втікають...
- Чому ж зараз говорите: провинилися...
- Авжеж, бо зимою втікаєте. Коли б не те, заждали би до літа так, як ваш брат-школяр робить. А вам було пильно, хоч як воно в степу зимою небезпечно.
За той час м'ясо спеклося. Заїдали смачно, а дід вийняв ще з торби кусок паляниці та обділив усіх.
- Тепер пора в дорогу, незадовго й північ буде.
- А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то підбилися.
- Дурний ти, хоч вчений. Гадаєш, що в лісі так безпечно? А вовки! Ти втечеш, може, на дерево, а що з кіньми? Останеться сідло та й копита. Не цурайся гостини, коли добрі люде просять, а то певно того пожалуєш.
Хлопці зібрали свої статки, забрали решту м'яса і, ведучи коней таки в руках, йшли за старим.
Той ліс показався дуже великим, йшли більше години, а краю не було. В такім лісі можна справді пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту і частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий відчинив ворота, придобрив собак, і подорожні пішли туди за ним. Недалеко воріт стояла хатина, обведена загатою з лісової трави. Біля неї стояла клуня. До неї завели коні, яким старий заніс оберемок сіна. За той час дві собаки вовчої породи обнюшили подорожніх зі всіх боків і стали лащитися. Одна таки підскочила і лизнула на привітання Марка по лиці.
- Добрі ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре сотворіння: лиху людину нюхом пізнає і не попустить їй. Знаєте, що він раз на смерть загриз розбишаку, що хотів мене, самітнього, ограбувати. Як схопив зубами за горло, то і не пікнув.
Старий відчинив хатчину і попросив туди гостей. На припічку тліло. Він розвіяв огонь і засвітив грубу воскову свічку.
- Вітайте мені, любі гості! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже вам радий, сідати просимо.
Хата була зовсім проста: піч, лежанка, одна лава, стіл, полиця - усе з простих дощок. Над столом - образ богородиці, а доокола нього повішана в порядку зброя: шабля, пістолі, дві турецькі рушниці. Видно, що старий колись-то козакував. Старий розвів у печі вогонь та став подорожніх приймати, чим хата багата. Приніс із погребу глечик меду, поставив з мищиною патоку, поклав велику паляницю.
- Будь ласка, споживайте здорові та напийтеся, лише за горівку вибачайте, бо її не маю.
- Не дуже-то і нам за нею 34банно '.
- Ну, коли так, то ладно. Деколи і у мене вона появиться, коли який купець барильце привезе.
- Хіба ж сюди купці заходять?
- А заходять, - я з них живу, продаю їм мед, шкури, віск.
- Які шкури?
- Та вже ж, що не з мишей, а звірячі. Є лисячі, вовчі, ведмежі, сарнячі, оленеві, - звіра тут досить. Від них я купую всіляку потребу, особливо порох, одежу, борошно, - що треба.
- А цей ліс чий?
- Що ж тобі казати, коли не віриш. Казав, що мій, а ти за пістоль хапаєш. Вгадай сам, чий він.
- Не тому я за пістоль хапав, - оправдувався Петро, - а то не знав я, який ви чоловік, а ми все маємося на осторозі.
- Що й казати, - обзивається Марко, - ми все погоні виглядаємо.
- Погоні? А звідкіля?
- З Острога, від князя...
- Смійтеся з того, кому б там хотілося зимою за втікачами ганятися? Коли б ти і кріпаком був, та від пана втік, то ще не важилися би. Зима - не мама. Вони вас вже і так за пропащих вважають, і як у вас був який приятель в Острозі, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.
- А вам, діду, не лячно так самому в лісі жити?
- От вигадав! Чого ж лячно? Усюди є Бог. Чого ж мені боятися? Я із цього лісу вже двадцять п'ять літ не виходжу, і тут мені так добре, як у Бога за дверима. Не те, що

читати