Завантажити

себе кожух, узяв за халяву ніж і подався до вітряка. Прогорнув сніг, і знайшов східці, та поліз нагору. Варто було трудитися. Знайшов тут ще мішок з борошном, а другий з зерном. Заніс одне і друге в хату.
Тим часом Марко розложив в печі ватру. В хатчині зробилося тепло і весело.
- Можемо тут і цілий тиждень пересидіти і відпочити.
- Наші коні не поєні.
- Правда, годі тепер за криницею шукати. Принесу їм снігу.
Петро пішов по сніг. Марко набрав теж снігу в усі посудини, які лише в хаті знайшлися, і приставив до огню. Петро шукав далі на полиці та по кутках хати і аж скрикнув з радості. Знайшов добрий кусок солонини, два бохонці засушеного і замерзлого хліба, коробочку солі, кілька сушених риб і все те складав на столі.
- Дивися, Марку - празник на цілий тиждень. Як стрінемо першого попа, то золотого дам на панахиду за душу "раба божія, єго же ім'я ти Господи віси...".
- Як ми тут довше посидимо, то погоня зловить нас, як рибу в саку, - каже Марко.
- Чортзна-що верзеш! Кому би хотілося за нами ганятися? Вони вже знають в бурсі, що ми втекли, а чортового диякона знайдуть, хіба як сніг стопиться, то значить не зараз. Впрочім, хай буде, що хоче, а я себе живого взяти не дам, - говорив твердо Петро і тупнув з досади ногою об долівку. - Ми вже Богу дякувати, не дітваки, а козаки.
За той час в хаті робилося тепліше. Огонь від печі блимав по чорних зачаджених стінах хатчини. Петро набрав кілька пригорщ борошна і взявся варити куліш, до якого всипав солі і вкинув сала. Куліш кипів, а хлопцям аж слина від того набігала, так їсти хотілося... Відкололи два куски хліба і виладили ложки. Не треба було й казати, що вечеря дуже їм смакувала.
- От ще й лишилося для гостей, - каже Петро, заглядаючи на дно горщика.
- Лише не виговорися в лиху годину. А щоби було, якби справді гості трапилися?
- Ну то що? Хіба такі самі втікачі, як і ми обидва; було б нам веселіше, а я їх ні раз не боюся... Те-те-те, треба коням всипати зерна, нехай добре відживляться.
Він розв'язав мішок і став набирати в шапку пшеницю. Та тут знайшов таке, що з дива не міг вийти. Там були завинені в платку три салені свічки.
- Не кажу ж я, що покійник добрий хазяїн був, - царство йому небесне.
Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсім не погас. Відтак поклякали обидва й стали молитися Господові за той захист безпечний. Пороздягалися. Настелили на печі свіжої соломи і полягали спати По такій утомі, по невиспаній попередній ночі заснули відразу твердим сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крізь сон почув він якийсь рух докруг хати. Якась біготня в різні сторони. Він прокинувся і став наслухувати ліпше. Біготня збільшувалася. У стайні стали коні форкати і непокоїтися. "Що це може бути? - подумав. - Хіба ж погоня?"
- Петре! Чи ти чуєш, що там твориться? Петро підвівся, протер очі і слухав теж.
- Це нічого іншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вітряку!
Вовки стали гаркотіти, жертися між собою, добуватися до дверей, а далі стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор.
- А бодай вас святий Микола побив!-крикнув Петро. - Не дадуть нам уже до ранку спати.
- Коли б хоч дверей не перегризли, бо коні наші пропали б, а може, й до вікна доберуться та в хату влізуть..
- Це ні, бо вікно засипане снігом, а на двері я піду подивитися.
Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пістоль і вийшов до сіней. Почув справді, що вовки гризуть двері. Коні страх непокоїлися. Петро встромив пістоль в отвір до засова та й почув, що за пістоль щось вхопило й стало ним термосити. Петро з пересердя спустив молоток - і розлягся стріл. На хвилю притихло гаркотіння та за хвильку розпочалося наново, поки вовки не розшарпали застреленого товариша.
Петро, упевнившися, що дверям нічого не станеться, пішов у хату й поліз на лежанку, де незабаром і заснув.
Як наші подорожні прокинулися, то вже був ясний день, хоч того в хаті не було видно. Петро шанував Марка. Сам устав, запалив у печі, обійшов коней і став варити сніданок. Надворі було тихо й гарно. Днина заповідалася погідна й морозна. Вовки пішли собі, лише сліди по них остались: куски шкіри розшарпаного вовка й останки костей бідного дідуся, якого вовки випорпали з снігу й з'їли. Немило воно вразило хлопців, що з їх причини не судилося бідному мірошникові зложити костей у святій землиці. Марко кілька разів заговорював, щоб їхати далі, та Петро й думати про те не хотів. Поки стане харчів для них і коней, треба пересидіти тут, бо ледве чи знайдуть кращий захист. Петро виліз на сам вершок вітряка й розглядав околицю. Хоч би де деревину побачити, а то один непроглядний степ, вкритий білою плахтою. Втікачі збилися зовсім з дороги. Не знали ані де вони є, ані в який бік їм повернутися.
Пересиділи так три доби в хатчині мірошника. Харчів вистало б ще на два дні, а це треба було взяти в дорогу. Коли б хоч за таких два дні знайшли яку людську оселю. Чим далі від Острога, тим менше треба було

читати