Re: цензії

21.09.2021|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
До 150-річчя з дня народження Василя Стефаника
Бібліовільде
16.09.2021|Богдан Дячишин, Львів
Серце обирає своє
16.09.2021|Ніна Головченко
Розкодовування «віршової магії» Світлани Короненко у монографії Надії Гаврилюк
16.09.2021|Василь Кузан
Декамерон від Єви
15.09.2021|Богдан Смоляк
Зворотний бік найбільшого почуття
12.09.2021|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
Стефаниківський ЧИН
11.09.2021|Тарас Левін, психотерапевт, віце-президент Асоціації психотерапевтів і психоаналітиків України
Образ нарциски в романі Володимира Даниленка «Маски Діани Стогодюк»
11.09.2021|Юлія Сільчук, філолог, поетеса, літературний критик
Алегорії і філософські істини Ольги Камінської
Найвідоміша корова світу долає стереотипи

Події

20.07.2021|07:44|Ганна Клименко-Синьоок

«I все ж іду я на наказ судьби до сонця»: Франческо Петрарці – 717 років

«Батько» гуманізму, мислитель, один із творців італійської літературної мови, фундатор європейської любовної лірики доби Відродження, модернізатор поезії (зрештою, засновник окремої течії, що склалася в ліриці й отримала похідну від прізвища митця назву – «петраркізм»), Франческо Петрарка (1304 – 1374) ввійшов в історію світової літератури як творець сонетів, у яких оспівав образ славнозвісної і таємничої Лаури.

Руф Хлодовський констатував: «Петрарка писав про любов так, як до нього не писав ніхто. Його нове пояснення любові допомагало людям усвідомлювати істинну людяність, відкривати велич і багатство власного внутрішнього, духовного світу й божественну гармонію природи, що їх оточує». 

Навряд чи широкому загалу відомо, що справжнє прізвище поета Петроккіо, а Петрарка – латинізований псевдонім, який з італійської означає «кам’яна брила». 

Звісно, традиція сонетного жанру почала складатися дещо раніше (у творчості Данте) й продовжила свій розвиток завдяки Вільяму Шекспіру (йдеться, щоправда, про англійський чи шекспірівський варіант сонету). Принагідно в цім контексті задля вибудовування логіки викладу й простеження поступальності в літературному процесі зауважимо, що Данте Аліг’єрі – постать «порубіжжя»: йому вдалося гармонійно й органічно поєднати дві епохи – Середньовіччя й Ренесанс. І саме Данте, подібно до Петрарки, оспівав ідеальний жіночий образ (Беатріче). Відверто й нарочито не оскаржуючи теоцентричних канонів Середньовіччя, Данте випередив час і оновив жанрову систему лірики, ввівши сонет до літературної ієрархії (хоча припускають, що історія цього жанру сягає ще поезії трубадурів). Що ж до Франческо Петрарки, він утілив низку світських мотивів у поезії, не відмовившись цілком від християнських, утвердив італійський (або петрарківський) варіант сонету: 2 катрени (чотиривірші) і 2 терцети (тривірші). А ще – традиційно Петрарка зринає в пам’яті з лавровим вінцем на голові. Причини такої інтерпретації розглянемо нижче. 

Народжений 20 липня в італійському місті Ареццо (регіон Тоскано), Франческо Петрарка змалечку пізнає внутрішню еміграцію: через політичні конфлікти родина неодноразово змінювала місце проживання. Батько майбутнього поета був нотаріусом і разом із Данте зазнав вигнання з Флоренції. На генетичному рівні Франческо Петрарка відчував протест проти політичних чвар, а також тяжів до мандрів і в житті, і в творчості як мотиву. Отримавши юридичну освіту в Болонському університеті, Ф. Петрарка виконував важливі дипломатичні доручення синхронно зі служінням церкві. 1340 року одержує запрошення з Риму й Парижа щодо високої нагороди – «коронації» лавровим вінцем. Проте з двох запропонованих варіантів обирає Рим, який вважає своїм Місцем Сили. 

Світоглядно-естетичні й філософські орієнтири Ф. Петрарки – аспект, вартий окремої уваги. Ще з 5-6 років майбутній поет захопився «дорослими» науками, зосібна граматикою, риторикою та логікою. Йому імпонували античні мислителі, оратори, письменники, зокрема Цицерон (рукопис творів якого нібито дістався у спадок від батька), Вергілій, Сенека. Першого Петрарка йменував батьком (можемо добачити в цім певну логіку, чи ж не так?), другого – братом. Поет пишався своєю унікальною бібліотекою, до останнього подиху поповнюючи її цінними надбаннями. Тож не дивно, що саме Рим був питомим душі й натурі митця-мислителя. Це була колиска європейської (ба навіть світової) літератури, до того ж не забуваймо про давньогрецький спадок, що теж більшою чи меншою мірою став компонентом римської культури. Отже, настрої доби Відродження були стовідсотково суголосні душевним поривам Ф. Петрарки, його візіям. Це було його море, це був його Космос…

Що ж до осердя творчості поета, то він оспівує Любов як найдовершеніше почуття й найцінніший дар:

Коли любов, схиливши зір, нетлінне

Збирає дихання в одно зітхання

I перетворює його в звучання

Ясне, благе, небесне, янголине… 

(«З сонетів на життя і на смерть Мадонни Лаури», 

переклад Михайла Ореста).

Кохання до Лаури (символічне ім’я) не підвладне часовому плинові: його переосмислюють, перепрочитують, інтерпретують, та чи перепроживають… Хто ж така ця загадкова Лаура? Міф чи реальна особа? Версій, звісно, чимало… Пишуть, що на час першої зустрічі Петрарки з Лаурою йому було 23, а їй – 20. Вона вже була заміжньою (звідси – звертання «мадонна»), а він – молодим поетом і вченим. Лаура померла сорокарічною від моровиці, але для свого співця завше (до останньої миті земного буття й уже за порогом вічності) лишалася молодою та гарною. Подибуємо цікаве тлумачення: жіноче ім’я «Лаура» пов’язують із лавром. Але в кожному разі більшість петраркознавців схильні добачати символічний зміст образу. Тож і ми, віддаючи належне гіпотезі про реальність персони, прототип ліричної героїні, вважаємо, що означений образ значно ширший та об’ємніший, відтак, потребує уважного аналізу. 

Присвячені Лаурі поезії зібрані у книзі «Канцоньєре» («Книга пісень»). З усіх уміщених тут творів – 317 сонетів. 61-й і 132-й включені до шкільної програми 8 класу. Сонет 61-й усуціль оспівує силу кохання, його велич і перманентність. Цей вірш трактуємо як гімн почуттю. До речі, нам він видається настроєво близьким до молитви: 

Благословенні будьте, день і рік, 

І мить, і місяць, і місця урочі, 

Де спостеріг я ті сяйливі очі, 

Що зав’язали світ мені навік! (переклад Дмитра Павличка). 

Разом із тим, молитовні акценти переплітаються з античними (міфологічними) орієнтирами (в сонеті «Зефір життя вертає красноденне…» теж прозираємо міфологічну алюзію: «Зевс радий радістю своєї доні»): 

І лук Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Натомість у сонеті 132-му ліричний герой зазнає сумнівів, коли намагається збагнути зерно Любові. Це почуття направду синкретичне, що становить дихотомію Добро/Зло, Світло/Пітьма… Але кожна з цих первин конче пов’язана з протилежною: 

Добро? – Таж в ній скорбота нищівна.

Зло? – Але ж муки ці солодкі, Боже! (переклад Дмитра Паламарчука).

Отже, жодна з антиномічних половинок не існує в чистому варіанті, а переплітається з іншою: 

Я вами дихаю, для вас палаю,

Я народивсь для вашого єства,

Без вас мені нема й не треба раю…  – 

зізнається ліричний герой, і вторує поет. 

У сонеті «Є звірі: сонця блиск їх зносить зір…» ліричний герой (вочевидь, суголосно авторові) йменує себе бідним звіром, який усвідомлює руйнівний вплив Світла. Тим Світлом є Кохана. Проте й змінити він нічого не вдатен, зрештою, й не воліє тих змін, тож іде впевнено на вірну загибель:

Моєї пані світла не знесу я

I чую, що шукатиму я всує

Похмурих місць і пізньої доби.

 

Сліз очі повняться, і біль їх жалить;

I все ж іду я на наказ судьби

До сонця, що мене – я знаю – спалить.

Поет свідомий того, що життя плинне, що часто Бог забирає кращих (Йому, либонь, видніше!):

Хай він спішить, бо не триває врода,

Гне ліпших смерть, а злим дає стояти,

I та, що ждуть її богів палати, –

Вона мине, прекрасна ця істота.

Забирає Він і у Ф. Петрарки кохану Лауру. Звідси – мотиви втрати, болю, туги: «А я, нещасний? Тяжчі ще зітхання / В моє вернулись серце; ключ від нього / Вона взяла на небо в мить розстання»; «Як тужить соловей в цій тишині / По любій подрузі чи по дитині! / Його жалі побожні, зазивні / Так ніжно ллються в небі і в долині. / Зо мною всю він ніч. Його пісні / Говорять про моєї долі тіні; / Я каюсь: бо не вірилось мені, / Що смерті злій підвладні і богині» («З сонетів на життя і на смерть Мадонни Лаури», переклад Михайла Ореста). Сонет 312-й чи не найвиразніше демонструє масштаб утрати й діапазон болю Петрарки-лірика:

Ні зір ясних мандрівні каравани,

Ні стрімкощоглі на морях човни,

Ні рицарі затяжної війни,

Ні олені стрункі серед поляни,

 

Ні строф любовних плетиво кожане,

Ні вісті радісні із чужини,

Ні спів жіночий ранньої весни

В садах, де чисті гомонять фонтани, – 

 

Ніщо поваби серцю не несе,

Бо згасло сонце і померкло все,

Разом із ним засипане землею.

 

В життя моє лиш смуток увійшов,

Я кличу смерть, щоб ту зустріти знов,

Що краще був би не стрічався з нею (переклад Д. Паламарчука). 

Зауважимо, що Франческо Петрарка апелював не лише до одного різновиду класичної строфи (сонету), в його набутку подибуємо й канцони, й секстини, й балати. А ще Петрарка постає майстром епістолярного жанру (листування): «Лист до нащадків», «Книга листів про справи буденні». Послання митця – і скарбниця афоризмів, і джерело зізнань. Сентенція «Без праці життя не життя, а кволе й некорисне часування» (з листа «До Іоанна з Чертальдо, про те, що не слід призупиняти заняття через вік») перегукується з байкою Григорія Савича Сковороди «Бджола і Шершень», де втілена ідея «сродної» праці. У цьому ж таки листі Ф. Петрарка в силу досвіду і зрілості оскаржує значимість слави, будь-яких нагород і почестей: «<…>лаври ті, чесно зізнатися, дістались мені, коли я не дозрів ні віком, ні розумом, і були сплетені з незрілих гілок; якби я був тоді старшим душею, не тягнувся б до них. Направду як старі люблять корисне, так молоді – блискуче, не замислюючись про мету. І що ти думаєш? Вони мені не принесли ні крихи знань, ні дещиці мистецтва, натомість безмежну кількість заздрісників і забрали спокій. Так я отримав покарання за порожню славу і за юнацьку дерзкість. <…> Одним словом, своїми лаврами я досяг того, що мене почали знати й терзати; без них я міг би жити і спокійно, й непомітно, адже декотрі вважають такий спосіб життя найкращим». 

М. Гершензон стверджував, що Петрарка випередив свій час (подібне ми констатували вже стосовно Данте), тож його роль – направду історична: «У ньому, як великому митцеві, криза часу здійснювалася з незрівнянно більшою напругою та силою, ніж в інших його сучасниках; він першим, завдяки цій самій інтенсивності свого духовного життя і завдяки своєму великому літературному хисту, яскраво і в чарівній формі виразив почуття і прагнення, що хвилювали його покоління; нарешті нові потреби, що були в ньому глибше й настирливіше порівняно з його сучасниками, примусили його першим у різних царинах життя і думки вийти за межі традиції». 

Дивовижні спогади про Франческо Петрарку лишив його сучасник, друг, мислитель-гуманіст, автор славнозвісної книги «Декамерон» Джованні Бокаччо («Про життя і вдачу пана Франческо Петрарки із Флоренції»). Саме тут знаходимо унікальну портретну характеристику Ф. Петрарки: «Ріст він має високий, зовнішність гарну, обличчя кругле, шляхетне, колір обличчя не білий, але й не темний, а з деякою смаглявістю, що личить чоловікові. Погляд серйозний, проникливий, манера дивитися приємна; скромний у жестах; сміється він дуже весело, але ніколи не трясеться від дурного реготу. Хода спокійна, мовлення негучне; вміє пожартувати, але говорить зрідка й лише тоді, коли його запитують, у тому випадку він із такою обдуманістю і так ясно відповідає, що його слово приваблює навіть необізнаних, і вони слухають тривалу промову не лише без роздратування, але і з великою насолодою». Дж. Бокаччо позиціонує Ф. Петрарку істинним християнином, людиною скромною, шляхетною, поміркованою, наділеною музичним хистом. «Нічого в ньому немає сумнівного, нічого темного, все ясно, світло й відверто. Пам’яттю ж <…> він наділений радше божественною, аніж людською. Адже він пам’ятає все від створення світу до сьогодення так, ніби це відбувалося при ньому: і всіх царів, і принцепсів, і народи, і племена, і де що відбулося», – додає сучасник. 

Насамкінець наголосимо, що Франческо Петрарка любив Сонце як уособлення Бога й Любові до Жінки. Перше рятувало і зцілювало (бо ж саме такою є божественна любов – абсолютна й безвідносна), друге – спалювало… Але від обох Світел поет не в силі був відмовитися, бо ж інакше міг стати зрадником, чи ж не так? То ж він ішов до Сонця – покроково й безперервно, заки й сам не став Сонцем… Сонцем п’яти «Л» – Лаури, Любові, Людини, Лірики, Літератури. 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери