Олександр Сергійович Завгородній народився 25 січня 1940 року в місті Дніпродзержинськ на Дніпропетровщині. Закінчив Дніпропетровський національний університет.

Зі спогадів друга й однодумці пана Олеся – письменника-фантаста Віктора Савченка (збірник есеїв «Бог не під силу хреста не дає»): «Наприкінці 60-х років збіркою «Радію людям» (1968 р.) заявив про себе, як поет, Олександр Завгородній. Це вже була сформована особистість, яка бачила й розуміла справжній стан української культури і мови, а головне не боялась про те казати. Хвіст націоналіста тягнувся за ним ще зі студентської лави. Саме на цей час припадає кінець хрущовського послаблення. Влада починає закручувати гайки, і О. Завгородній стає одним із тих, кого починають цькувати.

Неодноразово Олександр залишався без роботи. Цькування обіцяло перерости в жорстокіші санкції. Але Спілка письменників України випередила події – домовилась зі Спілкою письменників Естонії про те, що направить до Талліну свого представника для вивчення естонської мови. Вихопили О. Завгороднього з виру подій, який тільки-но закручувався на Придніпров’ї Олесь Гончар (голова СПУ) і Дмитро Павличко (секретар СПУ). По суті то була еміграція.

Остаточно повернувся О. Завгородній до рідного краю 1974 року уже знаним перекладачем, але другу поетичну книжку «Перевесло» він видав тільки 1986 р., а третю «Із подиву і подиху» – 1989 р.»

Поезії Олекси Завгороднього друкувалися в перекладах естонською, фінською, литовською, польською мовами. Пан Олесь двічі був лауреатом літературної премії Естонії ім. Юхана Смуула та літературної премії ім. Максима Рильського.

З глибоким сумом члени ДОО НСПУ сприйняли звістку про смерть шанованого друга й наставника. Він був світлою, доброю, талановитою людиною, прикладом для всіх нас.

Дніпропетровська обласна організація Національної спілки письменників України висловлює співчуття дружині та доньці покійного.

Світла пам’ять Вам, Олександре Сергійовичу!