Це була розмова про війну мовою особистої втрати, пам’яті та відповідальності, розмова, якої світ не має права уникати.

«Я воліла б, щоб не довелося писати цю книжку…» — з цих слів починається історія, яка не мала би бути написана. Проте саме вона стала необхідною.

Книга Олесі Хромейчук — це дуже особиста оповідь про загибель її брата, українського солдата Володимира Павліва, який загинув на фронті у 2017 році.

Водночас це універсальна історія про досвід десятків тисяч українських родин — про горе, пам’ять і пошук способів жити далі в умовах війни. Презентація книги в стінах українського дипломатичного представництва у Відні, англійською мовою, з можливістю ознайомлення з англомовним і німецькомовним виданнями, стала важливим актом культурної дипломатії. Вона засвідчила: шлях до розуміння України для міжнародної спільноти пролягає не лише через політичні заяви чи статистику втрат, а передусім через історії реальних людей, у яких війна забрала найдорожче — життя.



Австрійці долучилися до глибокої розмови під час зустрічі з відомою українкою — Олесею Хромейчук, очільницею Українського інституту в Лондоні. Її діяльність має стратегічне значення для України, саме через культуру, інтелектуальну присутність і чесний діалог з міжнародними аудиторіями формується уявлення про нашу державу у світі — не як про абстрактний простір війни, а як про країну з історією, пам’яттю, відповідальністю та гідністю.

Олеся Хромейчук — культурна менеджерка й публічна інтелектуалка. Вона — важливий «голос» України в Європі, моральний посередник між українським досвідом війни та західним суспільством. Її робота — приклад того, як особиста біографія, наукова глибина й громадянська позиція перетворюються на інструмент сучасної культурної дипломатії. У центрі обговорення була її особиста історія та книга «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою» — текст, що вже викликав значний міжнародний резонанс. Написана англійською та українською мовами та перекладена німецькою, ця книга виходить далеко за межі жанру мемуарів чи воєнної публіцистики. Це глибоко особистий і водночас універсальний документ війни. Через історію загибелі брата авторка говорить про війну без пафосу й без дистанції. Вона не апелює до абстрактних понять — вона говорить мовою втрати, мовою сім’ї, мовою тиші, яка настає після смерті. Саме так Олеся відкриває іноземному читачеві справжній людський вимір української трагедії та гідності.

Дорога ціна цієї війни — людське життя, і ця істина в книзі не прихована за жодною риторикою. Сила цього тексту полягає в його чесності. У відмові спрощувати, романтизувати чи зводити війну до символів. Книга змушує читача співпереживати — саме це робить її надзвичайно важливою для міжнародної аудиторії. Співпереживання і емпатія стають першим кроком до відповідальності. Для світу надзвичайно важливо пізнавати Україну крізь історії реальних людей — без пропагандистських фільтрів, без ідеологічних скорочень, без емоційної дистанції.

У цивілізованому світі не може бути байдужості до того, що сьогодні відбувається в Україні, адже байдужість у цьому контексті є формою мовчазної згоди. Культурна дипломатія, документування фактів, сила слова й фіксація людського досвіду війни сьогодні є потужними інструментами формування міжнародного розуміння та відповідальності. Саме тому такі книги й такі публічні розмови мають принципове значення для майбутнього України та для моральної позиції світу. Щиро дякую Христині Касьяновій за дипломатичну підтримку й високопрофесійне модерування цієї зустрічі, Ганні Гнедковій за сприяння в організації презентації та популяризації української літератури у Відні.

Фото: Вероніка Чекалюк