Будучи юнкою і водночас мешканкою маленького села на Волині, ізольованого від будь-якого літературного середовища, колись не мала можливості друкуватися в альманахах, хоча відчувала гостру потребу в цьому… Сьогодні молоді автори з різних куточків України таки мають таку можливість. А знайомству і зближенню літераторів сприяють соцмережі (це, можливо, єдина позитивна особливість соцмереж). Хоча загальних видань (альманахів та антологій) у нас не так уже й багато. Окрім часописів власне НСПУ та літературних періодичних видань, останнім часом набувають популярності «Сівач» та «Євшан» Станіслава Новицького, «Олександрійський маяк» Аліни Шевченко. Ці видання, на мою думку, з часом набудуть високого мистецького рівня. Бо я вже бачу їхній прогрес. І це тішить. До того ж, потрапити на сторінки цих альманахів може кожен молодий літератор за єдиної умови: якщо твори його і справді талановиті.

Сьогодні не беруся детально судити про «Євшан». Але маю впевненість, що «Сівач» стоїть на дві-три сходинки вище. Про що свідчать, увага, навіть уже самі імена авторів, матеріали яких там публікуються. Зокрема, це майстри слова (рубрика «Слово майстра»), відомі критики та літературознавці (рубрика «Літературознавство»), а також поети та прозаїки, твори яких не просто прохідного рівня…

Переді мною – четвертий номер літературно-мистецького альманаху «Сівач» за 2023 рік – найоб’ємніше видання із усіх випусків… 312 сторінок. Враження від прочитання – позитивні.

Відкриває збірник рубрика «Слово майстра». А саме стаття, чи радше літературно-фольклористична розвідка, Василя Голобородька «Соловей-розбійник – персонаж українських народних казок». Автору вдалося захопити сюжетом казки і глибокими літературно-науковими висновками навіть мене, доволі дорослу дитину. Заслуговують на увагу і повагу опубліковані щоденникові записи Степана Пушика. А в статті «Шукач тиші» Дмитро Дроздовський професійно та глибоко рецензує поетичну збірку «Небесна глина» Станіслава Новицького. «Така поезія вільна від суєтності, вона – поза часом. Але в простоті зорового малюнка криється здатність поета фіксувати реальність і надавати їй емоційної правдивості. Поетичний суб’кт здатний міфологізувати Південь, утривалюючи у великому часі образ рідної землі… У такій міфологізації відчуваєш те, що існує поза словом. Коли словесна оболонка розчиняється, відчувається дематеріалізація слова, подібно до поезій Маллярме, Тичини, Антонича або Маланюка…» (с. 32) – Дмитро Дроздовський уміє зацікавити. Щиро кажучи, захотілося прочитати книжку поезій пана Станіслава негайно.

Рубрику «Слово майстра» увінчують переспіви віршів польських та французьких авторів-класиків (зокрема Трістана Корб’єра, Тадеуша Ружевича, Леопольда Стаффа, Юліана Тувіма, Станіслава Єжи Лєца, Анни Свірщинської, Галини Посвятовської, Тадеуша Боровського, Едварда Стахури, Поля Елюара та інших). Доволі оригінальний зріз переспівів разом із поданими короткими біографічними довідками про авторів, з ледь помітною, штриховою, однак доволі точною оцінкою їх творчості – створюють неймовірний ефект для аналітико-читацького споглядання зацікавлених… А висновкує Євген Баран лаконічно і принципово: «Я не знаю іншої Правди понад Правду Слова. Я не приймаю іншої Правди понад Правду Слова. Її готовий захищати. Особливо нині, коли над нею чинить насильство ворог.» (с. 48)

Рубрику «Поезія» справедливо відкриває добірка «Музика всесвіту» Василя Мойсишина – я б сказала, «науково-біблійна» поезія потужного поета і науковця в одній особі, доктора технічних наук, професора, завідувача кафедри вищої математики Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Настільки глибокої та оригінальної поезії я ще не читала на своєму віку, так, віку молодому, однак філологічному. Ці вірші хочеться перечитувати. Стиль поезотворення поєднує в собі риси казки, притчі, наукової розвідки і власне поезії. І десь на перетині цих жанрів народжується доволі оригінальна, навіть неповторна манера Василя Мойсишина. А провідна тематика віршів – пояснення світобудови. Я би зацитувала цю поезію. Однак не можу виривати рядки з контексту, бо тоді втратиться цілісність магії Слова.

«Вірші з четвертого тому «Двовійни» (невиданого)» – підбірка поезій Василя Пасічника. Це переважно восьмивірші, хоча не тільки. Провідні – воєнні мотиви. Рядки відлунюють настроями ненависті, непокори, праведного гніву до ворогів. Поезія, на перший погляд, проста, але актуальна для сьогодення.

Рогозяний Дід (доволі оригінальне псевдо) і його поетична добірка «Окупаці-я» також продовжують тему війни, однак ліричний суб’єкт бачить цю війну зовсім під іншим кутом зору – очима учасника, а не лише спостерігача. Це поет-філософ, поет-мандрівник та поет-солдат у єдиній особі. Вірші – чуттєво-пристрасні, деякою мірою медитативні і глибокі.

Поетична добірка «Часу стрімка течія» Володимира Невесенка представлена лише чотирма віршами. Що прикро. Цьому автору притаманна споглядальна філософія. Він поетизує життя у спокійній вдумливій манері поета-лірика. Виняток – найперший вірш «Часу стрімка течія», що мені імпонує найбільше.

Вражає добірка поезій Тетяни Бондар «Тиша старого садка». Тут ліричний суб’єкт – жінка. Інколи – жінка-матір. В обох випадках – виписаний зрілими метафоричними фарбами. Це доля жінки у вирі війни, де «ніч – безкінечна ракета // розриває все // що під нею над нею…» (с. 107) А також незвичні реінкарнації образу ліричної героїні в циклі «Сьогодні – я»… Пишаюся тим, що Тетяна – моя землячка.

Наталя Бідненко. «Про війну… І про любов…» Це вірші-молитви, вірші-пісні, вірші-голосіння… Поетичні рядки – прості. Однак щемливі.

Ірина Зелененька («Пів світу в мені та пів не′світу – я Маріуполь») – молодий і кардинально новий голос про тему війни… Дві поеми-видіння. В першій – лірична героїня перевтілюється в образи знищених українських селищ, міст та сіл, зруйнованої Каховської дамби, сірої Чорнобильської зони, капітана снайперів, морського піхотинця, льотчика, командира батальйону, танкіста, волонтерки, знищеного дитячого будинку тощо. Образів – надто багато, і всі вони про головне… Надто болюче, аби цитувати. Надто глибоко, аби не читати. Респект Ірині. Бо до мурах… І про збезчещену дівчину-дитину – вірш-поема «Марічко, Марічко…»

Добірка поезій «Алича» Степана Пенкалюка, молодого автора, який «здобувається на власний поетичний голос» (за Євгеном Бараном), приковує читацьку увагу доволі вправним метафорико-образним словосплетінням. Тут кожен рядок, без перебільшення, – порівняння, символ або метафора. Майже зріле поетичне письмо. У поета – велике майбутнє.

Ольга Застеба у своїх віршах тяжіє до трискладової стопи (переважно амфібрахію, рідше – дактилю та анапесту), що надає її поезії унікальної мелодійності, однак змушує уважно думати над римою. І якщо перше дається авторці ідеально, то друге іще потрібно шліфувати. Але загалом, хороші вірші.

Петро Вірин. «Поезія». Це традиційні силабо-тонічні вірші. Тематика, як і мотиви, – різноманітні. Добірка досить об’ємна, як для збірника. Тому читати нелегко (як і товстелезні томи поезії в окремих виданнях; це для порівняння). Хоча автор має власний рівень.

Тарас Ріль (поетична добірка «Тиць моя радість») відчайдушно наслідує постмодерн, однак… ніяк не може позбутися рими. Автор намагається ламати рядки, ховати свою риму від прискіпливого читацького ока, однак уважний читач її обов’язково помічає… Внутрішня мелодія здавалося б постмодерних віршів Тараса і завуальована поміж рядків рима – аж ніяк не мінуси його поезії. Навпаки. Вірші достойні. А мій улюблений – «incognito ergo sum» (с. 159)

На особливу увагу заслуговують вірші Веніаміна Білявського (добірка «Дім, де час зупинився»), автора, який нині проживає в Ізраїлі. Проаналізувавши вірші пана Веніаміна, повністю погоджуюся з думкою Євгена Барана: «Його поезія – ніби проста, але світ, витворений Веніаміном Білявським, добре прочутий. Це школа, якісна школа українського естетичного вичування і відчування. Білявський – поет культури слова, і поет культури. А ще він – громадянин з чіткими національними принципами. Цього досить, аби про нього говорити нині і читати. (…) Мені шкода, що ми нічого не зробили, аби він залишився в Україні. Але це стосується не тільки Веніаміна. Це стосується загального стану культури і ставлення до людини культури.» (с. 164)

І завершує рубрику «Поезія» лірична добірка Юлії Сільчук «Знаєш, насправді люди – прозорі рими…» Досить неоднорідна добірка. На чотирьох сторінках Юля примудрилася подати і силабо-тоніку, і верлібри, представити поезію і соціально-громадянського та філософського звучання, і досить інтимні тексти. Тому поезія Юлії не сприймається цілісно. Зрештою, вірші не є слабкими (5 із семи віршів таки заслуговують на окрему увагу і вдумливе прочитання). Але очевидним є те, що, подаючи добірку до альманаху, Юля надто поспішала. А даремно.

Рубрику «Проза» представляють оповідання Тетяни Яковенко та Уляни Маляр. Сюжети усіх трьох оповідань Тетяни Яковенко – кардинально різні. «Контужений» і «Катерина та Самсон» – твори про болюче воєнне сьогодення… І водночас вони сміливо піднімають багато соціальних, філософських та моральних питань. Читати цікаво. Та найцікавіше (особисто мені) – оповідання «Нащадок графа Дракули». Раджу прочитати усім самотнім жінкам. Так, події змальовані крізь призму ледь вловимої іронії. Однак сюжет – таки про нашу сучасність, якби смішно або сумно це не звучало…

Проза Уляни Маляр (добірка «Єгоди у сметані») – для мене відкриття. І найсмачніша родзинка її письма – це красивий гуцульський діалект. Другий момент – увага до деталей (вагома риса будь-якого справжнього письменника), уміння бачити те, чого інші навіть не помічають… І ще – інколи її жанрова манера стилістично наближена до казки. А загалом, це концентроване, майже зріле, насичене письмо, де словам тісно, а думкам просторо. На загальному тлі виділяється новела «Бібліотека» – моторошна історія про трьох кровних жінок. До сліз…

Аж 57 сторінок займають читацькі нотатки Василя Бондаря, «Мережані закладки» (рубрика «Роздуми»). Вони заслуговують окремого аналізу. Тут можна почерпнути багато цікавих фактів про літературне та мистецьке життя України, хоча часто під доволі суб’єктивним кутом зору. Мені дуже імпонують слова Василя Бондаря про молоду літераторку Надію Гармазій (адже я знайома з письменницею онлайн), а також аналіз книги Оксани Луцишиної «Іван і Феба» (повністю погоджуюся з паном Василем; вдячна за такий аналіз).

Павло Свищ у своїй статті «Слово як метод виявлення непокори ворожій системі» – про кричущий геноцид українців у часи більшовицького режиму – натякає на невидимі паралелі із сучасністю…

А рубрику «Літературознавство» у цьому номері гідно представляють Володимир Кузьменко, Сергій Ткаченко, Микола Славинський та Олена Надутенко.

Володимир Кузьменко, доктор філологічних наук, професор, у своїй літературно-критичній статті аналізує творчу спадщину Михася Ткача. І висновкує: «Михась Ткач – один із тих українських письменників, що тримають на собі підпори нашої літератури, в основі якої висока місія слова – творити добро…» (с. 291)

Трішки інакшу, якщо не протилежну, оцінку творчості Михася Ткача подає Сергій Ткаченко у літературознавчій розвідці «Від Еміля Верхарна до Михася Ткача»: «…Його твори часом буквально шкуру здирають з читача і без давких сліз їх читати просто неможливо. Новели і повісті Михася Ткача є такою «шоковою терапією», яку у великих дозах приймати вкрай небезпечно, і тому доводиться робити паузи, аби перевести дух і трохи заспокоїти серце…» Але висновкує Сергій Ткаченко подібно: «Чи постане колись письменник Михась Ткач у бронзі та ґраніті, гадати не будемо, однак уже зараз можемо з повною певністю зазначити, що свій «олександрійський стовп» письменник уже спорудив, точніше – його творчий доробок уже став таким стовпом, однією з тих колон, на яких тримається наша література, більше того – наша духовність…» (с. 299)

Досить цікавий і повнокровний аналіз поетичної книжки Олександра Косенка «Апостроф» подає письменник та літературний критик Микола Славинський. Хоча й додає: «…Це лише суб’єктивні враження й міркування, бо в кожного прихильника / кожної шанувальниці поезії – своє прочитання цієї багатозначної книжки, власне тлумачення таємниць непередбачуваності образного слова Олександра Косенка.» (с. 304)

Дуже теплу оцінку, хоча й суб’єктивну, дає поетичній книжці «Сходження» Анатолія Каретного Олена Надутенко. Її стаття завершує четвертий випуск 2023-го року альманаху «Сівач».

А на крайній, 310 сторінці видання – інформація про цьогорічних лауреатів літературної премії імені Леоніда Народового: Марину Єрмолаєву, Петра Мельника та Василя Гостюка.

Щаслива бути у когорті авторів видання. Станіславу Новицькому, головному редактору, – респект і подяка! А також велика подяка усій редакційній колегії: Олександру Косенку, Євгену Барану, Володимиру Шовкошитному, Віктору Терену, Тадею Карабовичу, Михасеві Ткачу, Ігорю Зоцю, Наталії Бідненко, Василеві Мойсишину, Анатолію Саржевському, Аліні Шевченко, Олені Надутенко, Володимиру Яремчуку, Оксані Бевзюк, Павлові Свищу, Анатолію Каретному, Петру Мельнику. Заувага до альманаху єдина: кожному автору, усе ж таки, варто виділяти більш-менш однакову кількість сторінок. Правда, це моя особиста думка.

Уява малює мені наступну картину: Станіслав Новицький – воістину молодий сівач Слова на щедрій ниві сучасної української літератури – ниві, залитій нині дитячими і материнськими сльозами, кров’ю солдатів… Довкола – ніч. А Станіслав і такі, як Станіслав, світять ліхтариками власних великих сердець. І сіють Слово… Хочеться вірити, що темрява не буде вічною. Що над нашими родючими землями опісля затяжної страшної ночі невдовзі таки зійде Сонце Правди…