Світ без тоталітаризму шукали й герої «Вільного світу» (КСД, 2014) Тетяни Белімової. Його прагли й герої «Винуватих людей» (КСД, 2021). Попри жанр любовно-історичного, цей роман не має хепіенду. Та чи він можливий на початку Першої світової війни?

Усі романи авторки здобули премії конкурсу «Коронації слова». Читачі полюбили Марусю й Василя, головних героїв крайнього роману, і хочуть їхнього щастя. Авторка береться за написання сіквелу. Чи розкажуть їй герої про виживання любові, коли шансів вижити фізично менше, аніж померти, ми ще не знаємо. Проте, випадає на долю «Біженка» – книжка нон-фікшену про життя вимушених мігрантів ув Австрії. Випадає прожити третю війну самій. І розповісти про неї світу.

Про війну з росією, про грант на книжку есеїв про українських біженців, що виборола восени минулого року в мистецькій програмі «Ukraine-Hilfe» від Міністерства культури та спорту Австрії (Bundesministerium Kunst, Kultur und Sport Österreich), про життя у вимушеному екзилі розповість письменниця, викладачка КНУ ім. Тараса Шевченка Тетяна Белімова.

Пані Таню, ви не вперше пишете про вимушену міграцію, проблеми біженства і пошуки вільного світу, який був ілюзією для нас до сьогодні. От у «Вільному світі», де йдеться про період Другої світової війни, є дві долі – Єфрема, який повертається в Україну, і Жори, який обирає життя за кордоном. Історія повторюється. Українці виїздять. Зрозуміло, що не всі повернуться. Саме про тих, хто тимчасово зупинився в Австрії і про те, чому ці люди змушені були залишити свою країну, розповідає «Біженка». Яка мета цієї книжки?

Ну власне, так і є. Виходить, що я знову пишу про вимушену міграцію через війну. Справді, такою була тема мого попереднього роману «Вільний світ», для чого довелося здійснити певного роду розслідуванням. Зрозуміло, що написати про остарбайтерів часів Другої світової було не так і просто. Мені, звісно, пощастило записати на диктофон спогади Єфрема Коломійця, українського остарбайтера з Черкащини, але окрім цього довелося вивчати й історичні документи, щоб скласти цілісну картину. А зараз я пишу «Біженку» з власного досвіду.

Ідея книжки постала після того, коли ми з дітьми вже кілька місяців прожили в Австрії у якості біженців. Із першого дня я вела щоденникові записи. Нотувала все, що бачила, із чим стикалася. Напевно, такою була індивідуальна реакція на стрес. Не секрет, певно, що життя українських біженців дуже непросте попри те, що вони перебувають у відносній безпеці. Вимушено переміщені особи стикаються із частковою й дуже болісною втратою власної ідентичності, коли весь попередній життєвий досвід нічого не важить у нових умовах. Вони переживають утрату власного дому, і для багатьох ці страждання пов’язані із реальним його знищенням унаслідок влучання російських бомб чи ракет (зрозуміло, що таким вимушеним мігрантам просто немає куди повертатися). Власне, для багатьох українських біженців травма вимушеного переміщення накладається на травматичний досвід війни, що вони його отримали до того, як виїхали з України. Ясна річ, існує й «синдром біженця», від якого просто неможливо відмежуватися: почуття провини за те, що ти «вцілів», «перебуваєш у безпеці» переслідує перший час буквально кожного. Усі біженки, із ким я розмовляла, коли писала книжку, лише підтверджували все перелічене, хоча в кожної наведені «симптоми» проявлялися по-різному. Загалом ці проблеми дуже болісні, їх важко усвідомлювати, констатувати в собі. Бракує фахівців-психологів, які б могли щось порадити чи допомогти в кожній конкретній ситуації. Воднораз є усвідомлення того, що ми проживаємо унікальний період української історії, бо ми новітній екзил, на жаль. І такі речі, безумовно, слід ретельно фіксувати для майбутніх поколінь. Тож коли я влітку побачила оголошення про конкурс для українських митців від Міністерство культури та спорту Австрії, ні хвилини не сумнівалася, бо зрозуміла, що це мій шанс розказати про проблеми вимушеного переміщення, зібрати всі строкаті біженські історії й, можливо, скласти із них цікавий пазл. І мені звісно неабияк імпонувало, що Міністерство відразу запропонувало скористатися послугами перекладача, щоб книжка від початку була й українською, і німецькою. І також сподобалося, що кураторка з Міністерства запропонувала спершу викласти есе на окремо створеній сторінці у Фейсбуці, аби й австрійці, й українці могли відразу читати й реагувати на тексти. Я лише читала про Фейсбук і Тік-Ток романи. Такого досвіду в мене ще не було.

І сучасні «реф’юджі», і минулі остарбайтери – жертви війни. Роман «Винуваті люди» охоплює період із 1899 по 1914. Це BElle Époque (Прекрасна епоха), період літературного, культурного, національного відродження і технічного прогресу – «трамвай здоровецький», телефонічний апарат, автомобілі і водночас неминуче наближення війни. Головний герой твору Василь їде на фронт, бо російська імперія вступила у чергову війну за території, як і тепер. Наш час не дуже й різниться, по суті, від початку ХХ століття. Нині Україну давлять радянські танки, які стояли на постаментах і в музеях нерухомими ржавими пам’ятниками війни наших дідів, бо неоімперський путінський режим вирішив знову завойовувати нові території . Ви вірили, що в двадцять першому столітті буде повномасштабний наступ росіян? Як ви з Києва перемістилися до Австрії? І як бореться «Біженка» з тоталітарним режимом?

Зізнаюся чесно, я до останнього не вірила в можливість війни в ХХІ столітті. Для мене це стало цілковитим шоком. Про це якраз пишу в першому есе «Це страшне слово війна», яке відкриває «Біженку». Думаю, така реакція була в більшості українців, які лише чули про велику війну від своїх дідусів і бабусь. І виходить, що мій письменницький досвід, пов’язаний із дослідженнями й описами І і ІІ світових війн мене нічому не навчив і не виробив певну інтуїцію.

Із Києва ми перемістилися спершу в Закарпаття, коли російські війська підійшли зовсім близько до Києва. Це було на початку березня. Пізніше повернулися до рідного міста й не думали виїздити. Але так вийшло, що стан здоров’я різко погіршився. Спершу була переконана, що виїздимо з дітьми до Австрії тільки на літо, щоб одужати. Вибір упав саме на цю країну, бо там запропонували житло через Католицьку церкву. А вийшло, що ми вже тут дев’ять місяців. Діти ходять у школу. Я подала науковий проєкт до Віденського університету на спеціальну програму для українських вчених і два місяці була на стажуванні у Центрі досліджень Східної Європи. А пізніше здобула грант на написання «Біженки».

«Біженка» має у своїй назві уточнення після двокрапки: «Нотатки на полях війни». Я усвідомлюю, що книжку вже зараз читають і читатимуть австрійці, оскільки всі есе відразу перекладають німецькою. Саме з цією метою майже в кожному есе я писала про найбільш резонансні військові злочини рашистів в Україні – про теракти в Одесі, у Краматорську, Кременчуці та Дніпрі, про знищення наших військовополонених в Оленівці. Із досвіду прослуховування австрійських новин по радіо (телевізора в нас тут немає) я добре знаю, що не всі злочини кремля добре виствітлюють, лише найтяжчі й найрезонансніші. Мені ж хочеться, щоб австрійці почули якомога більше і щоб ні в кого вже не виникало бажання дивитися на сучасну ерефію крізь рожеві окуляри.

«Біженка» – це 12 історій із життя українських вимушених мігрантів. Можете розповісти які проблеми біженців ви побачили? Чи є таке, що війна повернула жінок до їхньої основної гендерної ролі – збереження материнства, безпека дітей, а професійний розвиток поки лишається на другому плані? І чи хочуть люди лишитися в Австрії й після перемоги?

Так, справді, «Біженка» складається із 12 історій – есеїв, але не всі вони про Австрію. Два есеї – перший та останній – присвячені Україні. Перший – про початок війни, а останній – «Шлях додому» – це моя візуалізація повернення в Україну після перемоги або й до неї. Коли я розпочала роботу над книжкою, вислухала чимало історій українських утікачок від війни. Це був дуже різний досвід, і дуже різні, не завжди логічні та послідовні оповіді. Ясна річ, я добре розуміла, що всім цим дівчатам (усе ж переважна більшість українських біженок – жінки і їхні діти, часом батьки) треба було висловитися. Адже один із шляхів зцілення душевної травми – це її проговорення. Насправді проблем дуже багато. І йдеться не лише про мовний бар’єр, який важко подолати, особливо, якщо не розмовляєш хоча б на рівні А2 англійською (до речі, всі біженки вчать німецьку, і дехто вже перейшов на А2). Ідеться передусім про часткову втрату своєї ідентичності, адже в новій країні – ти фактично ніхто й змушений розпочинати все ледь не з нуля (робота без знання мови й підтвердженого диплому можлива лише у клінінговій сфері). Воднораз дуже часто українські біженки не можуть позбавитися стереотипного уявлення про себе, коли соціум розглядає їх лише як жертв, відмовляючи їм в їхній ідентичності та ігноруючи її. Для того, щоб розібратися в багатьох біженських проблемах, мені довелося звернутися по консультацію до профільних фахівці. Двічі я записувала й наводила як цитати у своїх есе коментарі психологів. Це було під час написання есе «Інтеграція», коли я довго радилася із знаною київською психологинею Златою Біневич, і також пізніше, під час написання есе «Синдром біженця», – звернулася за порадами до кандидатки психологічних наук Ганни Коцюби. І також під час написання есею «Робота» записала розмову із українською журналісткою Євгенією Селезньовою, яка докладно вивчала ринок праці Австрії для свого матеріалу, який вона опублікувала в Україні. Є також чимало проблем і в сфері медичного обслуговування. При тому, що Австрія значно випереджає Україну в технічному медичному оснащенні, діагностиці та лікуванні важких хвороб, коли йдеться про побутові медичні звернення, можуть виникнути складнощі через систему термінів (часу відвідування). Наприклад, біженка потребує негайної медичної допомоги (випала коронка і її треба зацементувати назад – один із реальних випадків), а термін призначають через кілька місяців, а то й через пів року.

Звісно, Ви маєте рацію, коли говорите, що на передній план у біженській ситуації виходять гендерна роль мами. Багато біженок виїхали саме через те, що їхні діти мали певні проблеми зі здоров’ям чи то хронічного характеру, чи ті, які вже виникнули після повномасштабного вторгнення. Зрозуміло, що у випадку, коли дитині загрожує небезпека, усе – і кар’єра, і стосунки – може відійти на другий план.  

Як складеться ситуація із поверненням вимушених мігрантів після війни – усе таки важко передбачити заздалегідь, хоча мені здається, що переважна більшість усе ж повернеться. Я думаю, розглядають можливість лишитися ті, хто втратив в Україні все, лишився без дому, а також ті, хто й до війни планував виїхати за кордон. Ну і ще третій варіант, це ті, хто вже активно інтегрувався, знайшов роботу або вчиться, може самостійно себе утримувати, оплачувати житло (маю на увазі, уже не отримує соціальних виплат, куди входить і сума на оренду житла). Багато українців тут, в Австрії, із якими доводилося спілкуватися, із нетерпінням чекають завершення війни й не дуже зацікавлені в інтеграції та прилаштуванні до нових умов існування. Правильно це чи ні – тут не має і не може бути однозначної відповіді. Усе залежить від конкретної людини, від її мотивів.

Усі ми чули промову Олександри Матвійчук на врученні премії миру. «Ви не маєте бути українцями, щоб підтримати Україну. Достатньо бути просто людиною» – зазначила у свої промові вона. Як ви вважаєте, наскільки важливо нам, українцям, розповідати світові про себе? От так із великих і малих трибун говорити про наші досвіди, про наше щохвилинне виживання, про наші почуття і навіть про наші незручності через відсутність світла, тепла й води? Ми маємо про це кричати чи мовчати, щоб не сприймали як ниття і невдячність за вже надану допомогу? Словесна зброя така ж дієва, як і фізична? Чи є наше слово переконливим, що це війна двох режимів і що, коли «Біженка» апелює до світу, вона теж є тим голосом, який захищає права людини, право на суверенітет, на життя на зброю задля захисту від росіян і остаточного повалення тоталітарного режиму в світі?

Думаю, ви маєте цілковиту рацію, і треба діяти саме так, як закликає Олександра Матвійчук. Не секрет, що Україна в Європі раніше ніколи не мала власного голосу, а звучала крізь російські наративи – із подачі країни-агресорки, яка мала значні ресурси й не шкодувала коштів на свою брехливу пропаганду. І справді, обрис України і українців як неонацистів досить стійкий у певних європейських колах, і щоб подолати таку інерцію пропагандистського російського дискурсу, треба докладати значних зусиль. Голос кожного важливий. Усі мають розказувати про злочини кремля і злочинну політику путінського режиму в доступний спосіб. Україна минулого року стала відкриттям для Європи. Тут сформувався значний інтерес до нашого мистецтва та літератури зокрема. Тут хочуть почути те, що ми самі розкажемо про себе, а не з других вуст. Мені багато разів доводилося чути таку фразу від австрійців: «Я ніколи раніше не чув про Україну, навіть точно не знав, де ця країна. Я думав, це десь у Сибіру…». Або ще таке: «А що хіба у вас не така мова й культура, як у росіян? Хіба ви з ними не один народ? Мені говорила росіянка, котра зі мною працювала, що ви з ними одне ціле». Ноу коментс, як то кажуть, планомірно спростовуєш, пояснюєш, показуєш карту. Хоча це, звісно, дуже дивно, адже Західна Україна довгий час була у складі Австро-Угорщини, але після того відбулося так багато подій, що ця пам’ять майже втрачена для австрійців: вони не асоціюють українців із своєю історією. Тож роботи ще дуже і дуже багато. Сподіваюся, і моя «Біженка» прислужиться просвіті австрійців, відкриє для когось нові обрії. Принаймні мені б дуже цього хотілося.