- Маріє, фактично Ваша літературна творчість розпочалася ще в юности, коли школяркою переклали поезії Байрона. Що спонукало до цього й звідки таке знання англійської в ті часи?

- Звісно, що моя літ-творчість (літо творчості) розпочалася ще в сивій юності, як і в кожного самоповажного піїти. Але моя творчість розпочалася із власних поезій, (з років десяти), причому всі були мілітарі, як правило, про смерть вояки т.п., а потім дійшло до перекладів. Чому я стала ще зі школи перекладати Байрона? А догадайтеся, чому – спільність погоди і жовчного спліну!  Львівська, і вона ж Городоцька (звідки я родом) дощовита погода, як і в туманному Альбіоні, і що в тому Городку для мене робити, і куди податися з крайньої скуки?.. Вся батькова вчительська – величезна! – бібліотека прочитана до 5-6-ого класу, все, що можна було торкнути і зачерпнути  - взято, бажань багато, майбутнє млисте. Лорд Байрон збоку лежить, поезії його – і там продовження моїх думок! Там космічний сплін за Свободою, за всіма видами свобод, які існують – як релігійними, так і тілесними, та змогою мандрувати ойкуменами, а наприкінці життєвого сплескуще й  тілойого поховане в Англії, а серце в Греції! А в Городку ...я перекладаю байронівські станси, живучи його життям, любовними походеньками (які я виправдала на 100 літ вперед), і тільки описи ще більшої, аніж моя власна, всесвітньої хандри і рецепти як боротися з нею змогли мене хоч на якийсь час втримати при ділі – спочатку буквальних, а потім художніх перекладах. Велика Британія була моя. А ще коли я прочитала книгу В.Овчиннікова “Корені дуба” про Англію, а цілковито зрозуміла, що це ми – галичани. І не помилилася! Побувавши 10 років тому на тій острівній землі, провідуючи колєгу по перу Володьку Олейка, мені там майже все імпонувало, як за стриманістю поведінки, одягу і специфічним гумором бритиків, так і їхнім певним снобізмом ( а що, в нас, в галичан його нема?), і схованим теплом за посмішками, що пробивається крізь усі ті багатостолітні дощі та болотні випари. Навіть ззовні їхні віги та торі змахують на наших типових вусанів-мущин із галицьких сіл. Що не кажи – спільність генів – г а л л и, кельти... Тільки там вони в ноблях ходять, а в нас прозиваються вуйками. А прононс – одинаковий, смішливо-зверхній, спішать виговоритися, застовбити анекдот.

- Знаємо, що навіть давньоанглійський епос «українізували».

-  Англійську мову ми вивчали в школі, але я ще до школи трохи підчитувала оповідання в оригіналі Джека Лондона, вивчаючи нові слова, фактично, самотужки вчила. Пізніше, опісля університету, перекладала давньо-англійський епос, (ідею підкинув Юрко  Винничук). Точніше, залпом переклала за кілька ночей – декілька анонімних поем як“Відсід” і заклинань та загадок. Треба було давню англійську мову розшифровувати на основі сучасної англійської мови. Одне із заклинань і досі пригадую : “всідайтеся, славні жінки!” – це про бджіл йшлося. Вшанування Природи та її дарів – в тому вся подібність давньо-англійською епосу із нашим дохристиянським.Тут хочу додати, що опісля відвідин Англії та Стоугенжа, зокрема, я написала поезію про таку собі асоціативну спорідненість душ давньо-англійського епосу та нашого старого. Як не дивно, але самодостатні британські вчені давно згодилися з тим, що до створення їхнього культового місця біля Солсбері спричинилися вихідці з-над Дніпра, і що першими їхніми князями були ті,  хто був споріднений із скитськими(скіфськими) верховодами. Отже, вірш:

СТОУГЕНДЖ [1].

 Сарсенові зайчики

 побили горщики

 на солсберських рівнинах –

 кому належить котрий

 здавена,

 і кого за що здано…

 Котрі з Марокко,

 котрі з Ірландії –

 котрі із рук

 самого Мерліна зо Скитії…

 Сарсенові менгіри

 водили ори[2],

 співала вода в руках Водана…

 Відлунювали синьо

 дівойок блоні,

 дівойки запиналися

 в камінні кільця,

 а ті їх затанцьовували до денця

 чаші

 із білих колін,

 на котрі вже цілили

 майбутні мужі…

 Камінна дольмена

 випивала усе до рана…

-У своєму львівському житті Ви  були відомою як поетка та етнолог, авторкою двох збірок віршів “Ми, котрі є” (К.: Молодь, 1989) та “Помежи” (Л.:Барви, 1994), чиї публікації у львівських ґазетах і часописах завше мали резонанс. Що ж спричинило Ваше «переміщення» 1995-го року за Океан?

- У своєму львівському “верлібровому” житті до виїзду в Америку, окрім вищезгаданих збірок поезій,  я, справді, мала багато журнальних та газетних публікацій, так само як і багато добрих знайомств із непересічними літераторами, художниками та акторами. Серед останніх, зокрема, Ліда Данильчук та Іра Волицька (акторка і режисер “Театру в кошику”), актори із “Театру Леся Курбаса” (театру Кучинського) та ще ранішого театру “Не журись”. А художників так багато, що коли назвеш одного, а іншого ні – то буде справжня галицька образа. Тому ся втримаю. Оскільки я двічі працювала в музеях Львова, то мала змогу запізнати найталановитіших митців, котрі періодично відкривали свої персональні чи групові виставки.

Моє життя в тому часі, і, либонь, не моє одне таке, було на безмежжі, без перебільшень. Завжди незле бути десь на межі, але коли її як опору не чуєш під ногою, то звикаєш жити поза побутом, поза реальністю, поза звичним досьє інтерв’ю, бо як же мені вкластися в інтерв’ю : “п.Маріє, що вас змусило виїхати, або як вам було на початках в Америці?!”. Та все життя невлаштоване змусило мене випхатися зі звичного середовища ширяння в повітрі і кинутися на дзот невідомого в новій країні, із двома валізами в руках, і ручною торбою через плече. Мій від’їзд, чи властиво відліт, безкомпромісно мені більше нагадував втечу – адже судіть самі, втрата цілої сім’ї (брата, потім обидвох батьків, котрі померли в один місяць), а ще три роки перед тим, моя власна хірургічна операція на легені та піврічна радіо-терапія! Батьки нічого про моє здоров’я не знали, не хотіла їх травмувати. Потім, аби вижити, два роки проживала в сосновому лісі, благо, в тітки в Ново-Яричеві була там хатина із двома садами, а сусіди мали кіз, от і тітка приносила мені щоденно козяче молоко пити, ходіння босоногою по землі, обливання холодною водою, трав’яні настої, здорова їжа, прогулянки із собакою в ліс – за рік часу власної терапії лікарі у Львові не впізнали мене і мої аналізи. Після цього я вже ніколи по лікарнях не ходила, але треба було тільки стреси обходити десятою стороною... А ті стреси тільки те й робили, що кидалися на мене: необлаштоване життя у Львові, часте ночування у підвалі-майстерні, несподівано-передчасна смерть брата (в 35-ть років), через рік - смерть батьків (батько, людина із енциклопедичними знаннями і колосальною памяттю, лежав паралізованим 23 роки). А в країні страшна інфляція, зарплату в музеї платили 2-3 рази в рік. А тут отримую великий конверт із Америки про те, що я виграла зелену карту і маю змогу легально проживати там. Я й подумала, що це знак мені кардинально поміняти своє життя – із людини на безмежжі стати раціональною особою. Не маючи особливого життєвого комфорту, та ще й у родині все життя було горе – параліч батька, я мала хоча би якусь душевну рівновагу та гумор, мабуть, вони мене й стримували від того аби на безмежжі не стати поеткою-алкоголіком, наркоманкою чи легкодоступним тілом. Спостерігаючи збоку за таким нуртом, сама не влізши... Я себе зараз відчуваю холоднокровним спостерігачем тої післябрєжнєвської епохи у мистецтві та літературі. Теперішнім молодим поетам легко зараз нас не зауважувати, але ми в тому часі чесно робили свою роботу: відсовували метафоричні горизонти української поезії все далі, все те, що зараз звичне для теперішнього молодняка,  якісь неологічні чи нестандартні обороти, тоді було справжньою сенсацією і всезагальною радістю. В нашому часі ми гуртувалися більше за лакмусом: свої-чужі, чужі – малося на увазі, слизькі, чи інформанти КДБ. Зараз такого літературна молодь не знає, на щастя. Тоді ми ділилися тільки (зараз смішно це згадувати) на поетів-метафористів і поетів-сповідальників, тобто традиційників. Або ще на сільських поетів-ідилістів ( я – син Полісся, корівці, туман, криниці) або на заклятих урбаністів. У свою чергу, поети-метафористи ділилися на верлібристів (азм-єсьм) і римувальників, або ще хокку-їстів чи танк-істів. Останній підвид ще й досі іноді зводить рахунки зі собою (рима версус вільна поезія). В наші 80-ті та криголамні 90-ті ( аж до своєї еміграції) я підтримувала дружні стосунки зі всіма представниками вищезгаданих літ-конфесій – Володимиром Олейком, Віктором Небораком, Василем Терещуком, Тарасом Девдюком, трохи менш знаними, тобто, тихішими у пресі Володимиром Маковецьким та Віктором Остапчуком, львівським ЛуГоСадом, франківською групою Нова дегенерація, київськими поетами Андрієм Охрімовичом та Юрком Бедриком, Вікторією Стах. Знала й Миколу Воробйова та Олега Лишегу – незмінних друзів нашого барда Віктора Морозова, всі ми їх безмежно шанували і признавали. Щодо Нью-Йорку, то тут я перетворилася почасти на свого антипода. Щоби акуратно вижити самій (а перші роки я була сама, чоловік зміг приїхати сюди аж через вісім років, америнська еміграційна бюрократія – ще та штучка) в 10-мільйонному мега-місті, та ще й багатомовному, мені треба було планувати кожен міліметр своїх внутрішніх резервів. Перші роки доводилося працювати іноді без вихідних. Забути, що таке богемне літ-базікання ні про що, за великим рахунком. Якісь чуття притупились, якісь, навпаки, загострилися так, що найменша фальш коробить. Відчуваю, коли людина просто бла-бла-бла, а по суті, не вникає в ніщо. Особливо добре це відчуваю, тримаючи в руках найновіші прозові твори наших вітчизняних літераторів, про багатьох думаю, чи варто на них своїх дорогоцінних кілька годин відпочинку тратити. Признаюсь чесно, не всі привезені мною (під час відпусток) твори в Америку були дочитані мною до кінця, навіть останні добре розрекламовані книги О. Забужко. Так і стоять на горішніх полицях – зі всією пошаною (хоча такі речі як Друга спроба чи Хроніки від Фортінбраса, а також всі її статті політичного спрямування дуже і дуже люблю)... Краще зайвий раз було на природу сходити. З поезією трохи по іншому, дуже багато молодих поетів і їхніх  літературних груп мені до душі – як з Києва, Харкова, Запоріжжя, Луцька, Львова, так і з Франківська чи Тернополя. Молодіжний літ-процес трохи знаю, в кожному українському місті можу назвати потенційних талантів. На поетів я менше нарікаю, їм завжди було значно важче видати свої збірки, особливо жінкам поетам, аніж багатьом прозаїкам, котрим завжди чомусь у видавництвах роблять преференції і залюбки промують.

- Чим, як зустріли Вас Штати, як склалося життя та творчість? Чи спілкуєтеся з колегами літераторами, що мешкають в Америці?

- Частково на це питання я вже відповіла. Манною небесною ніхто нікого у Штатах не зустрічає, я не виняток. Тим паче, прибула туди 28 липня, у дні найбільшої спекоти, коли асфальт тік, далеко було до зимового Санти-Клауса... Родини далекої там у мене нема, було трохи друзів ув інших штатах, не у Нью-Йорку, але мені захотілося самотужки поекспериментувати, чи я здатна одна вижити, та ще й залишитися поетом. Вдалося, але не легко було впоратися, як з одним, так і з другим завданням. Тут час іде занадто швидко, не так розлого верлібрійно, як у Львові. Тут на одних львівських кавах не виживеш, і на одних надіях. Хтось із великих колись писав: Надєждою живут нічтожниє уми. Щось в тому є, особливо коли ти в Америці сам, зі 120 доларами у кишені, як я, у перші дні еміграції. І починай фізичне і творче життя із нуля. Доводилося працювати і по ресторанах, і доглядати хворих – за добру плату, пізніше закінчити зубо-технічну Школу життя і багато років бути зубним техніком, скульптором Зуба, як я жартувала, маючи добру як для Америки професію у руках. Поезію, правда, я дуже рідко тоді писала: втома на спині, бо 8-10 годин сидиш, виконуючи мікроскопічну роботу під потужними лампами, втома в очах. Ти – як витиснутий лимон... Потім зі мною трапився нещасний випадок, який мені акуратно запрограмували корейці (їх там був цілий девізіон, бо заступник Президента компанії – кореєць) у сусідньому департменті нашої зубо-технічної лабораторії. От що значить професійна конкуренція і не тільки, різниця менталітетів, у першу чергу! Мене майже вбило тоді електричним струмом. На ту роботу я вже більше ніколи не повернулася. 2-3 роки натомість проходячи реабілітацію і повертаючись до себе колишньої, поетки зі Львова. Я почала знову писати, у якомусь шаленому ритмі, створюючи цілі цикли поезії на ходу, хотіла нічого не забути, все встигнути відкласти на папері. Познаходила всі старі речі, в перші нью-йоркські роки писані, недооформлені, похапцями десь заникані по загашниках, і всіх їх привела до своєї норми і тями. Потім я вирішила все це надрукувати в Україні. Так рік за роком, починаючи із 2006-ого, в мене стали виходити поетичні збірники в Україні. Перший “Верлібрірій. Абетка” у київському видавництві “Факт” – зібрання всіх моїх доамериканських творів та жміньки найперших нью-йоркських, далі важкий калібр – суто американські візії у книгах “Борохно і порохно”, “Водокач”, і насамкінець книга вибраного “БІЯС”, та найостанніша “ООН”. Декого це, напевно, стало дратувати, мовляв, штампує книжки... Я їх не штампувала, в мене просто все лежало готове. Багато років, і чекало свого часу. При тому, я не викидала жодного зі своїх творів, навіть, якщо вони і виглядають просто як замальовки, якісь розрізнені думки, тощо, а не завершений твір. Мені не страшно показати себе всю, без приховувань. Якщо руку на серце, то в кожного є сильніші і слабкіші твори. Вони всі мною пережиті, мої психо-аналітики, мої домашні песики для настрою. Краще бути смішним романтиком, аніж скальпелем видаляти свої частинки в паперовому просторі. З ким я спілкуюся тут? Неподалік від Нью-Йорку у своїх кантрі-пенатах проживає Юрко Лазірко, поет-емігрант, як і я, котрого запізнала цього року, в Чикаго – Тарас Девдюк, на Флориді – Оксана Луцишина, її, правда, рідше бачу і чую. Є інтернет-адреси, є Фейсбук, зрештою, звичний телефон – жити можна, спілкуємося час від часу. При сучасних техно-зв’язках я себе не відчуваю відрізанцем від фатерлянду. Я далі живу в Україні та українськими подіями, і все знаю, що пишуть мої старі та нові друзі, чим вони переймаються. Разом із ними розділяю тривогу та біль через цьогорічні страшні випробування для нашої землі. Ми – теперішні американські літератори-діаспорники, не є емігрантами у класичному значенні цього слова. Ми далі є плоттю від плоті українського тіла, але містками поміж двома континентальними культурами. Нас не треба штучно відділяти від загально-українського мейнстріму, нас теж потрібно включати у різні збірники та антології на одному рівні із тими, хто там живе.

- Що взагалі можете розповісти про нинішнє діаспорне життя в Америці? Як змінюється його обличчя у зв’язку з появою переселенців уже нових повоєнних ґенерацій?

- Про це вже так багато розповідала у кожному інтерв’ю, що вже й повторювати не хочеться. Українська діаспора живе американським життям та інтересами, при тому не забуваючи своїх коренів та історії. Навіть молодша генерація, та, котра вже мало знає українську мову. Теперішня війна в Україні дуже мобілізувала їх, хоча, до їхньої чести, вони завжди були активними щодо політики в Україні. Старша генерація українців у Нью-Йорку поступово відходить у кращі світи – вік! Молодша, із доброю освітою, повиїжджала у тихіші штати довкола – Нью-Джерсі, Пенсильванію та інші. Українців у Нью-Йорку не так густо, як брайтонських, із Союза... старша частина котрих і досі підтримує СССР і підтримує Путіна у його імпєрскіх чаяніях. Хоча їм добре жити на капіталістичній акулі. Звичка ж спрацьовує – бандеровци і т.п. Але їхні вже діти та внуки значно поміркованіші, виросли на американській пресі, і теж захищають вже Україну. Дві ментальності – в одній пост-совєтській родині...Такий Нью-Йорк, англо-україномовний та англо-російсько-гаварящій, селяві. Хочу продовжити свою відповідь старим віршем про український Нью-Йорк:

Перехрестя: бульвар Шевченка

     і американська вулиця

в зоряне есперанто

пробиваються первні

інших мов

їм не треба дрес-коду

для наших тіл

що рухаються у натовпі

розмашисто

до своїх граматик-лексусів

янкі-снів

Шевченко примірює льон на себе

та й засмутиться –

льон линяє

наша українська

теж блідніє

у червонолицому світі

дерева заколисують шумні авеню

квітковими евтаназіями

на англійську

чашами ліхтарів осколками

мандаринно-іспанської

заповітами

на новий день

не забутися

не розбитися

на бульварі Його Імени

А ще хочу додати, що строката нью-йоркська публіка за останнє десятиліття поповнилася не тільки новими латиносами чи китайцями, але і представниками балканських земель, - війна у Боснії та Косово!  Боснійська, хорватська та албанська меншини зробили суттєве розмежування ув Асторії і деяких дільницях Бронксу, вони далеко потіснили традиційно-марихуанніі анклави гарячішого і темнішого населення. Албанці, звісно, серед них найкрутіші, тих всі бояться. Там, де поселяються албанці, марихуанці втікають і переселяються де-інде. Традиційно, у Європі албанці та балканці вважалися, і, справедливо, одними із найхоробріших та найвідчайдушніших. Зараз мені не стидно сказати, що й українці від них не відстають - через призму останніх подій         у степах України. Раніше я про наших чоловіків була ніякої думки, а деяких літераторів-мужланів самозакоханих просто ненавиділа. Тепер я готова голову схилити перед багатьма нашими живими героями та полеглими! Щодо балканців, то в мене є друзі поміж нью-йоркськими хорватами і боснійцями, особливо, боснійцями. Я знаю їхню мову, десь на рівні спільних наших Карпат, їхньої колиски, з якої колись у 5-6-му століттях н.е. вони змушені були відійти на Балкани, перед загрозою бути винищеними до пня племенами зі Сходу. Ох, цей Схід... Я шукаю зараз оте спільне, що нас поєднювала ще до ісламу (маленька Боснія, аби вижити, змушена була прийняти його в Османській імперії, зрештою, як і маленька Албанія) і до войовничого християнства, і знайшла – наш фольклор і первісні звичаї вшанування Природи, оті вічні “ бджоли – славні жінки!”. Я добре знаю, що старі боснійські пісні подібні до наших карпатських. А новіші – монотонний турецький стиль... Мені він далеко не імпонує. Нудьга, сплін...

- Відомо, що ви свого часу здійснили декілька затяжних проектів – антологій поезії. Розкажіть трохи про них. І чи не збираєтесь зважитись знову на щось подібне?

- В останні два роки  я трохи випала із літературного контексту, бо зараз є студенткою нью-йоркського коледжу, поступила вчитися на реабілітолога. А перед тим, справді, активно займалася впорядкуваннями різних антологій як поетичних, так і не поетичних, а радше, екологічно-літературних як Лео-Полтвіс. В мене був такий імпульс – видати щось таке, що вже давно на часі. Першою спробою був альманах Літпошта, який я хотіла зробити у стилі жж – все талановите, що приходить, як і поезія, так і проза,брати. Тому він для багатьох читачів виглядав, мабуть, дещо сумбурно. А хіба все мусить бути строго регламентовано? До наступних антологій я вже більш прискіпливо підходила. Це стосується львівської антології ЛяЛяК  (Львівська Літературна Криївка), а також антології  поеток зі степової частини України Степ-STEP. Бачите, як вчасно я видала ту річ про Степ? Зараз вже Луганськ для нас стає діаспорою... І дві поетки з цього збірника, а  саме Люба Якимчук та Юля Радченко, втратили вітчизну. Люба хоч з чоловіком проживала у Києві, (хоча родом із Первомайська, знищеного тепер бомбами та мінами), гірше прийшлося Юлі із самого Луганська, - вона змушена була втікати звідти у Львів, винаймаючи в когось житло, залишивши свою домівку і все життя там, на окупованій території. Що з нею зараз, не знаю, вона нікому не пише, щезла з овиду... Пригадую,  коли я укладала ті дві свої антології, львівську та степову, то просила художників аби в ілюстраціях вони дали якісь атрибути з мілітарі. На обкладинці ЛяЛяКу парубок танцює із Музою, зі звороту обкладинки сатир танцює із дамою, а збоку біля оборонного муру стоїть автомат-узі, ніби вже чигає на їхню безтурботність... Так само як і в степовій антології, кругом козацька воєнна атрибутика – печатка старшин, бунчуки, хотіла ще під кожною жіночою фоткою дати шаблю як риску-розчерк до портрету, але художниця не захотіла. Чому мені так підійшло до душі, не знаю. Якесь лихе передчуття – треба встигнути все видати, поки не пізно! І навіть сама, останні поспіль роки, ходжу в одязі кольору хакі. Якесь по-наїву потрапляння в електро-магнітний резонанс землі? Не знаю, як до ладу на це відповісти, ми поети – такі...

- Що можете сказати про сьогоднішню ситуацію в Україні, яким бачите найближче її майбутнє?

- У контексті всього попередньо сказаного, хочу продовжити тему про моє теперішнє навчання в Occupational Therapy. В українській медицині ще нема такого відповідника, це не фізіо-терапевт. Це, скоріше, реабілітолог – повертати людей, вражених якоюсь тяжкою недугою або каліцтвом, чи після ампутацій до свого попереднього нормального (чи компенсаційного у плані  адаптування) стану функціонування. Три роки тому мені так сильно захотілось піти туди на навчання, що сама собі дивувалася, ну чому такий психологічний тягар? Тобі не досить? Значить, не було досить, бо занадто радісно й оптимістично звикла навчати себе не відчувати, що таке депресія чи ностальгія, запрограмувала себе, наче автомат, досягати самотужки якоїсь цілі. Навчання було не з легких. Особливо Анатомія та Фізіологія Людини (уявіть собі навчання в мед-інституті, та ще й англійською мовою та з латинськими термінами), анатомічні розтини в лабораторії, тощо. І досі, як згадаю, бр-р! Але здала на А (найвищий бал) і була вибрана на програму, де був конкурс – 20 людей зі 100! Два останніх роки мого життя – це суцільні екзамени і тести, ніякої художньої літератури, ніяких поетичних десертів, тільки одне навчання, а тепер ще і практика в різних медичних закладах Нью Йорка.Чому я так детально про це розповідаю? Бо це і є моє пояснення, мій вступ у сьогоднішню ситуацію в Україні, де йде неоголошена, так звана гібридно-путінська війна: бути сов-імперії чи ні! Більшість українців сказала “ні, но пассаран”, а АДІН БОЛЬШОЙ Пу сказав “да!” Що переважить, і скільки ще крові треба пролити, аби моя майбутня професія реабілітолога залементувала: стоп, ви що, вже повністю ох...їли? Скоро бинтів не вистарчить, і матеріалів на механічні протези!!!! Скоро Природі не буде чим дихати з-під ваших Градів і Буків, та атомних Пу-гроз! Чорнобиля та Японії недавнішньої мало, бля?!! Людина пороги чутливості губить, коли звикає, - щодня гине 5-10-15-5-100 людей, а 350-500-1000 губить руки та ноги! Путіне, я знаю, що ти скоро здохнеш від багатьох раків, як би ти ботоксно та сексопатично (ах, Аліна... і маладиє спортсмєнкі) не пижився, що ти ок  і, взагалі, невразливий мачо! Тягни за собою всю Рассєю, якщо ваша воля така-с, але не рухай нас, зась! Ти, карлику гебішній, нам не рівня, отож, гибай до своїх Йоллопукі генетичних чи корєйскіх далеких праотців, нам не по дорозі, ми – центр Європи географічний, ми – таки чистокровні європейці! Якось вже всі ті бритики наші генетичні, хранцузи (перша назва яких Галлія), німці, італійці, іспанці і наші брати по крові, балканці, трішки потісняться і приймуть Україну у своє лоно, і своє НАТО. Напочатку нам буде важко. Але ми поборемо своїх корупціонерів і заштореність звичок-рефлексів, і станемо повноправними функціонерами у Європі. З більшим-меншим рівнем бідності, із кращою-або на рівні поезією... З хоробрими чоловіками, здатними легко вмирати за свою сім’ю, тобто Батьківщину. Із вродливими жінками, здатними поцінувати Закони Природи, жорстокі але справедливі, як і свою Свободу, і тих чоловіків, котрі дали їм оту вистраждану свободу і рівність. В арабському світі таке й досі немислиме! А європейці зробили! Я люблю наших мудріших чоловіків, інтелектуалів, відкривачів, дослідників! Ми таки дали світу Вернадського, Юрія Кондратюка (пригадуєте його “Як висадитись на Місяць”?,  котрого совєтська військова машинерія як звичайного солдата кинула в перший рік війни на німецькі танки, і він там, відповідно, безславно загинув), Сікорського, Пулюя, значить, не останні в ряду!

Спочатку мені було якось трохи дико і навіть страшно,- тільки я почала вивчати розділ Колючі, вогнестрільні рани, відмороження з Патології, як на нашому київському Майдані розпочалися реальні розстріли протестувальників. Акурат на мій ( і Байрона) день народження – 22 січня, в Україні це ще і день Злуки, було вбито Михайла Жизневського. Моє шампанське у руці застигло... Далі хронологічно звіряча вакханалія тривала. Американське телебачення і Британське Бі-Бі-Сі в деталях, безсторонньо, показували всю Інститутську вулицю, якісь короткі і лункі звуки (постріли), гупаючі тіла на землю, і таке тривало безкінечно. Іноді голос диктора старався щось пояснити, здається про медсестру, встрілену снайпером, коли вона послала на Фейсбук я вмираю. Моїх балканських друзів і мене заціпило, ми не могли оговтатися від такої неоднозначості. В такому підвішеному замороженому стані мені доводилось здавати екзамени, вивчати Педіатрію, а я ніяк не могла зосередитись. Чоловік замість мене сам читав новини на інтернеті. Іноді не все мені говорив, наступного дня вилазили нові цифри - жертви... Потім почалася взагалі війна. Якраз тоді, коли я стала вивчати розділ Ампутації, протезування. Уявіть собі, після уроків ви повертаєтеся додому, і на інтернеті в новинах далі бачите продовження ампутацій, протезів і всяких інших страшних каліцтв! Країна, що має чи не найбільшу у світі територію,(і не здатна справитися із нею, навіть доріг нормальних всюди побудувати!) захотіла відрізати наш Крим (ХОЧА, ЗАРАДИ СПРАВЕДЛИВОСТИ, задля завжди не нашого Криму я би теж не посилала вмирати українську армію), а потім відкараскати наш Донбас. Донбас я би не здала з перших днів, як його було здано бандюгам, бо то таки кров’ю наших козаків-нетяг полита ота земля проти ординців та татар. Колись вони  в нашому маленькому Степу рятували всю Європу собою від великого караванного Азійського Степу. А зараз їх київські ВЕРХИ секретно здали, а Путіну мало, - йому треба коридор у Крим. Якщо Порошенко оговтається і не попустить метастази далі, то увійде в історію як мудрий правитель, якщо ні, то буде нижче рівня всіх своїх попередників, за винятком двуликого Януса.

 - Які у Вас взаємини з кулінарією, кухнею? Яким стравам надаєте перевагу, що найбільше на душі?

- Щодо їжі я не вибаглива.Тим паче, вона майже інтернаціональна. Чим простіша їжа і менше часу вимагає на приготування  - тим ліпша для мене. Я -  прихильник не намішувати яств, солодке ніколи не йде зі звичним харчем. Цукор в мене в хаті – тільки для гостей. Улюблена страва? – шмат риби чи м’яса в духовці, щедро присипаний спеціями,скроплений лимоном, приправлений овочами. Різні зелені салати. Іноді й перші страви, коли часу більше з’являється. Взагалі, в мене вдома не побачите складів із провізією на потім, я віддаю перевагу перехопити десь по дорозі шмат піци  чи якесь скоропальне китайське їдло, де, зазвичай, багато овочів. А вже щодо питва – то я більш вибаглива, включаючи каву й чай. Люблю добірне шампанське, червоне сухе вино, гарне пиво,  кальвадоси, бальзами відстояні. Але так, трішечки (не з ціле відро) іноді.

Отака моя душа, не вегетаріанська, на жаль. Але і не запаскуджена надмірними токсинами та шлаками. Курей, напичканих антибіотиками та гормонами, не вживаю – з принципу. Добру органічну курку можна придбати тільки в кошерному магазині, вона коштує втричі більше, але в моїй дільниці, на жаль, кошерних магазинів нема. Свинину теж, із принципу, не їм. Не можу змиритися із тим, що кабанів-самців каструють, аби перевести їхнє неїстивне мясо в сало!!!!бр-р-р. Ціла планета наша сповнена їхнім багатостолітнім зойком! Нє, таки біблійні гебреї та сарацини і теперішні їхні потомки мають рацію, коли забороняють таке шкідливе для людської печінки м’ясо споживати у їжу, я з ними тут солідарна!

 - Чим нині займається поетка Марія Шунь, про що пише? Чи не з’явилася в доробку ще й проза? Й ким себе нині уважає – письменницею українською чи вже таки автором американським?

- Про все це я вам розповім, дасть Біг, через років три-чотири, коли продовжу свої перші паростки есеїв та мемуаристики, розпочаті мною декілька років тому. Зараз просто на це фізично часу нема. Скоро завершую своє навчання, треба буде шукати нову роботу. Обов’язково провідаю Україну, бо хочу продовжити з’яву нових,  впорядкованих мною антологій, та ще й видати свою власну нову збірку поезій, яка вже давно готова, чекає... Ким себе відчуваю? Зараз, українською літераторкою, котра проживає в Америці, але серце її в Києві, Запоріжжі, Луцьку та у Львові. Я зможу адаптувати Америку до своїх потреб.

- А якими вашими поезіями можемо завершити нашу бесіду?

- В мене є багато улюблених поезій. Але одну із них завжди люблю згадувати. Якщо ви знаєте легендарне Наступного літа в Єрусалимі, то й зрозумієте мій настрій Кожного року в Києві.

МОЛИТВА

Корінь квадратний вичислюєш з поцілунку -

рукамигортаєш їх

і пригортаєш до пам’яті-

всі мої.Як один.

На тім зрізі життя,що обріс

глюконатом кальцію -

з креміню людських кісток -

(спогадів про політику),

там соняшниковою олією

змащуються двері

на день –

(абонементнийвхід в Україну),

там творяться

настроївки

під всі оті $оняшники…

А час їсть собі тихо мандрики

на тій соняшниковій олії.

Змащуєш нею губи,що ними

поцілуєш себе у колінка

і скажеш собі:”Люба Мері,

наступного року у Києві…”

Скажеш – крізь ніч та мандри-

                            -ки…

- Щиро вдячні за розмову. Успіхів вам і радости творчости.

- Взаємно! Шануймо себе і любімо життя! Бо воно на противагу мистецтву – коротке!