Головна\Події\Інтерв'ю

Події

06.02.2014|08:30|Леонід Ґольберґ

Іванна Стеф’юк: Мені подобається бачити себе чимраз іншою, ставати героїнею фотосюжету, а потім повертатися в своє життя

Леонід Ґольберґ поговорив з чернівецькою письменницею і фотомоделлю Іванною Стеф’юк про літературу, життя, взаємини.

- Як  починалася Ваша літературна кар’єра?

- Пробувати написати щось самостійно я намагалась ще змалку – майже відразу, як мене мати навчила писати, мені тоді було два-чотири  роки і я на свій лад коротенькими реченнями і друкованими літерами (їх вивчила першими) переповідала зошитові мамині легенди про рослини і бабусині народні казки. Але я  би то не назвала спробами написати щось художнє – то були просто спроби робити щось не до кінця мені зрозуміле. Трохи писала і  в школі – коротенькі ліричні замальовки, своєрідну поезію в прозі. Вони були досить однотипними і краще годилися для одноразового декламування, ніж для публікації. Кажуть, що всі починають з віршів – я почала з прози, вибрала собі новелу і до сьогодні це мій улюблений літературний жанр. Що пишу досі – завдячую своїм наставникам у літературній справі – Богданові Мельничуку (під його керівництвом я займалася на літературній студії в університеті), Володимиру Погорецькому (головному редакторові журналу «Золота Пектораль»), Василеві Шкурганові (редакторові дебютної збірки прози «З гостем за руку»), та Марії Равшер – хресній мамі в літературі та сценічному мистецтві. Від самого початку мого самостійного літературного, професійного життя мені таланить на справжніх вчителів, яким довіряю.

- Я спершу познайомився з Вашими незвичними поезіями, потім дізнався, що пишете ще й прозу. Що було спочатку й що є більш важливішим у творчості – слово римоване чи все ж таки прозове?

- Так, спочатку була таки проза: першим повноцінним твором, який зараз можу вважати літературною роботою, стала новела «Самі Павлики». Вірші (якщо не рахувати римованих заміток до шкільного зошита-щоденника) почала писати рік тому під враженнями від фотопроекту Руслана Трача «Инчий світ» («Інший світ»). Я і доти зачитувалася поезією, написаною гуцульською мовою чи в гуцульському колориті, мене приваблювала автентика і ритми етніки, але саме візуальне зображення – образ віщої жінки, яка знає мову стихії і керує емоціями – дав отой поштовх суто мого вірша, того, який захотілося написати і  у такий спосіб висловити.

- Ви – за фахом – філолог-літературознавець, а чим є для вас література, зокрема й ваші твори?

- Так, я зараз навчаюся в аспірантурі Чернівецького національного університету, колись я дуже хотіла писати про Марка Черемшину й трактувати його тексти, знов-таки, першою мені його відкрила землячка і  дослідниця цього письменника Марія Равшер. Вона мене навчила вловлювати різницю між тим, що написано і тим, що читається між рядків. Зараз я пишу дисертацію про улюбленого письменника, а власне художнє слово – відпочинок душі.

- Досліджуєте творчість вашого земляка Черемшини. Чому саме він? І кого вважаєте своїми найбільшими авторитетами в літературі?

- Черемшина моя перша літературна любов. Відкрила його собі у віці 13 років. Тоді просто сподобався сюжет, у якому було багато незрозумілого: чому давні гуцули гралися на похоронах, що воно таке основини і чому так схоже на магічний обряд, чого Івана-Купала називають Лопушником. Його твори написані нашою, гуцульською говіркою – тою, якою говорю з рідними. Це ще більше наблизило мене до тексту, який написаний тими самими словами, якими я думаю. Кожна стаття-розвідка чи реферат, спочатку курсове, а відтак дипломне і дисертаційне дослідження, лиш підтверджують, що я не помилилася – це справді мій письменник, інтерес до слова якого не вицвітає з часом.

- А хто серед – і українських, і зарубіжних – письменників серед найближчих чи найулюбленіших у письменниці Іванни Стеф’юк?

- Найбільші авторитети в літературі, як Ви сформулювали в попередньому запитанні,  напевне ті, чиї книги не тільки читаю від початку до кінця, без відкладань на завтра, а яких перечитую – Генрих Бьолль, Пауль Целан, Мойсей Фішбейн, Анна Космач, Мирослав Дочинець, Марія Матіос, Василь Шкурган. Нещодавно відкрила для себе поезію Ганни Осадко.

- Кого вважаєте своїми вчителями в літературі, хто вплинув чи впливає на Вашу творчість? А в науці?

- У літературі – це Марія Равшер, Василь Шкурган, Володимир Погорецький та Богдан Мельничук, в науці – передусім, мій науковий керівник – Богдан Мельничук та, звісно, викладацький колектив філологічного факультету, підтримку якого відчуваю постійно.

- Вірші Ваші переважно про природу, її глибинну сутність. Звідки беруться такі незвичні образи, що надихає?

- Мені важко точно сказати, звідки беруться образи, що з’являються в віршах чи прозі, – деякі починаються десь в дитинстві, і то мої особисті спогади чи думки – про моїх родичів, наприклад. Дещо я ніколи не переживала, проте відчуваю і озвучую (твори надприродної тематики), ще якісь теми прийшли зі сновидінь. Найкращим натхненням залишається природа і мистецтво.

- Нерідко уживаєте гуцульську говірку. Чим є для Вас Ваша Гуцулія, що взагалі можете сказати про край, звідки родом?

- Вживаю, бо я  нею думаю – мені простіше висловлюватися так, як відчуваю, не замінюючи слів. Моя Гуцулія – то мій дім, то моє дитинство (я росла зразу в двох карпатських селах, зовсім різних говіркою, культурою, навіть ментальністю жителів, тому враження різняться). А ще це природа, яка в важкі хвилини мовчки лікує душу.

- А Чернівці якось відлунюють у Ваших творах? Як поєднуєте в тому, що пишете, буковинське та гуцульське начала?

- В моїй родині уже поєднані буковинське та гуцульське начала – мама з Косівщини, тато – з Буковини. В Чернівцях я провела перші сім місяців свого життя, проходила з мамою на хімічний факультет. Це місто близьке мені і дуже затишне – тут зустрілися мої батьки.

- Чи має на вас вплив чи якесь значення для вас мультикультурна поліфонічність багатонаціональних Чернівців?

- Вона мені просто подобається – ніколи не замислювалася над цим особливо.

- Нерідко публікуєте свої поезії, супроводжуючи їх мистецькими світлинами. Чому?

- Я так роблю завжди, бо пишучи – маю в уяві картинку: гаму, настрій. Слово підсилюється не тільки ритмом тексту, але і  зоровим образом – тому і намагаюся підібрати таке зображення, яке найкраще передає настрій вірша.

- Звісно, мистець вільний у своїй творчості, та чи є, все ж таки, в поета певні обов’язки перед своїми читачами ? Що вважаєте найсуттєвішим у своїй творчості?

- Я не замислювалася над цим раніше. Найголовніше особисто для мене – бути щирою в тому, що роблю. Фах це, творчість чи інші сфери життя.

- Чи часто стикаєтеся з критичними зауваженнями на свою адресу та як сприймаєте цю критику?

- Дуже ціную поради – якісна критика в моєму розумінні саме така. Якщо мені людина радить як краще сформулювати і я, перечитавши, розумію, що так моя думка звучатиме справді точніше – звісно, дослухаюся і подякую. Якщо людина намагається переписати мій текст, дописати і називає це порадами – не погоджуюся.

- Якій музиці, малярству надаєте перевагу, хто серед найулюбленіших художників, композиторів, музикантів?

- Дуже подобаються картини К.Білокур і З.Пасічної, А.Житарюка. Музичні вподобання важко сформулювати чи виокремити щось головне – етно, класика, технорок, джаз – все залежить від настрою.

- Як вам вдається поєднувати так багато всього – і навчання, і літературознавчі дослідження, й журналістику?

- В цьому дуже допомагає розписаний і спланований час - цьому ще навчилася не настільки, як хотілося б, але розумію, що мені це справді потрібно.

- А що скажете про ваші зацікавлення? Навіщо вам криміналістика й клінічна психологія?

- Криміналістикою захопилася в шкільні роки: моя мама за першою освітою – медик, у нас вдома велика бібліотека. Коли залишалася вдома – читала, вибірково, мамині книги – з криміналістики в тому числі. Далі були захоплення детективною літературою – всі томи Агати Крісті, «Записки..» Артура Конана-Дойля, детективні фільми… Детективні сюжети мені досі подобаються стрункістю логіки – від початковий зв’язок, а мамина фахова література, яку читала час від часу, дозволяла здогадатися про розв’язку трішки швидше, ніж дозволяв автор сюжету. Клінічна психологія зацікавила після роботи в дитячому морському таборі – знайомство і робота з дітьми з особливими потребами мене здивували – я зрозуміла, що це маленькі люди з зовсім іншою свідомістю – вони не гірші, вони інші. Ця тема цікавить і досі. Час від часу відвідую будинки для дітей з особливими потребами, спілкуюся з ними – то справді інший світ.

- Ви ще й моделюванням одягу займаєтеся. То що, те, що носите на собі – рукотворне?

- Самих малюнків справді дуже багато, а пошитих моделей – напевно 20-25, не більше. Це, переважно, сценічні костюми. Кілька костюмів в народному стилі, одна святкова сукня-вишиванка і колекція паперових суконь – оце поки і все. Плаття малюю в вільний час – просто для себе, без наміру втілити. Хоча, можливо, колись і пошию кілька моделей – малюнки зберігаю.

- Іванна Стеф’юк – відома фотомодель знаних фотохудожників. Навіщо це Вам, що дає? Чи відбивається якось на літературній творчости?

- Це також заняття для душі. Мені подобається бачити себе чимраз іншою, ставати героїнею фотосюжету а потім повертатися в своє життя. Руслан Кидайлюк, Роман Пазюк, Євген Томинець, Ілля Пероган, Олександр Ніколаєнко, Руслан Трач – кожен з них зобразив мене через фото такою, якою я себе не бачила, хоча, зізнаюся, дуже хотілося. З Русланом Трачем співпрацюємо і досі в його проекті «Инчий світ».

- Ваші фотосесії вельми чуттєві, в міру сексуальні та еротичні. Чи в поезіях Ваших присутня еротика, як узагалі ставитеся до віршів еротичних?

- Я ціную делікатність. Дуже рідко натрапляю на твори, скажімо, відвертої тематики, де  баланс між чуттєвістю і надмірною відкритістю, витримано – мені подобається чуттєвість тільки в делікатному вияві.

- Яка Ви поза творчістю, в повсякденному житті? Що любите а чого категорично не сприймаєте?

- Люблю життя і люблю людей, люблю спостерігати за характерами і зустрічати однодумців. Красу люблю, і справжність. А чого категорично не люблю.. цілеспрямованого обману певно, вульгарності.

- А в людях чого цілком не сприймаєте?

- Вульгарності і заздрощів. Іноді вони безневинні і навіть трохи смішні – якщо дивитися зі сторони. А деколи серйозно ображають.

- Ну і на завершення: що побажаєте тим, хто читає наш діалог?

- Коли я читаю чиєсь інтерв’ю, намагаюся уявити ту людину – навіть якщо ніколи не бачила особисто. Мені цікаво було би,  якою саме мене уявлять читачі цієї розмови.

- А новими віршами не поділитеся?

- З задоволенням, Леоніде.

 Нові вірші Іванни Стеф’юк

Фото: Руслана Трача



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери