Саме тут і здійснювалася постановка цієї резонансної вистави, яка розповідає про трагедію, яку особисто пережили актори у зруйнованому російськими авіабомбами театрі. 

Виставу поставив режисер із Мукачева Євген Тищук за документальною драмою ужгородця Олександра Гавроша. Художнє оформлення здійснила заслужена художниця України, ужгородка Емма Зайцева. Серед п’яти номінантів на премію за цю виставу і дві акторки з Маріуполя, що розповідають про пережите – Віра Лебединська та Олена Біла. 

«Маріупольська драма» отримала значний резонанс, була показана в різних куточках України та в багатьох європейських столицях. Мабуть, жодна інша українська вистава за час війни не мала таких закордонних гастролей. Недарма й опинилися серед п’яти номінантів на Шевченківську премію в галузі театрального мистецтва.   

Театрознавиця Олеся Данилець високо оцінила спільну роботу закарпатців і донеччан: «Ця постановка стала одним із найсильніших театральних висловлювань про війну в сучасному українському театрі. Це – не просто сценічне дійство, а терапевтичний акт, політична заява, свідчення, що претендує на функцію трибуналу.

Режисерська концепція Тищука спирається на принципову мінімалізацію театральних ефектів: «У цю виставу я закладав мінімум режисерських витребеньок», – каже він. Жодних звичних засобів емоційної маніпуляції: «Ми принципово позабирали всі звуки: ні вибухів, ні сирени, ні диму, ні крові. Тільки реальні герої у просторі сценічного перетворення. Максимум – чотири авторські відео зі смартфонів самих учасників подій, їх особисті речі, номерок з гардеробу як артефакти». Така аскетичність – це не слабкість, а навпаки – сила. Вона дає простір для головного: людського голосу, який розповідає правду.

«Маріупольська драма» побудована як сторітеллінг, не вигадка, не гра, а пряма мова тих, хто пройшов війну. Завданням актора було не створити образ, а виступити свідком: «Ви не персонажі. Ви – ті самі люди, які були там. Просто розкажіть. Виходьте на місце злочину і давайте свідчення».

Спершу, зізнається режисер, учасники вистави не витримували і починали «грати», включати сльози, інтонації: «Було дуже важко переконати, що вони не мають грати. Вони мають бути!». Але з часом актори опанували цей підхід. І, що ще важливіше – вистава стала для них арттерапією: «Коли було зіграно кілька вистав, ми зрозуміли – це їх зцілює. Вони вже бачать події, що з ними відбулися тоді, через призму вистави. І це – величезне полегшення». 

Робота над «Маріупольською драмою» стала викликом і для

самого Тищука: «Я намагався поставити з ними те, що сам бачив

тільки по телевізору, а вони це особисто пережили. І раптом я відчув, що виступаю в ролі садиста, змушуючи їх повторно це проживати. Я почав шукати інші шляхи для досягнення потрібного

результату». Цей «інший шлях» – і є педагогіка, і є етика режисури у часи війни.

Сценічний простір у «Маріупольській драмі» – це не театр у

звичному сенсі. Це простір болю, де актори стають самими собою, де мінімалізм сценографії, але є тиша, яка звучить голосніше за будь-які вибухи. Саме тиша стала вирішальним засобом виразності у виставі. 

«Маріупольська драма» виникла на основі реальних історій, записаних драматургом Олександром Гаврошем, і заговорила мовою театру, зберігаючи документальну правду. Сьогодні «Маріупольська драма» не лише сценічний акт, а культурне свідчення, яке вже показали в Гаазі. І це не метафора. Це юридично зафіксована реальність: «Це зброя. Спочатку ми робили її як зброю. Потім зрозуміли, що це ще й ліки. Але спочатку зброя. Проти брехні». 

У цій виставі немає «гри на публіку», немає естетичних ілюзій. Є правда. Є біль. Є театр, який уже не грає, а свідчить. І саме тому «Маріупольська драма» не просто частина українського театру під час війни. Вона його нерв. Його документ. Його відповідь світу».