Життя… Баглось – це слово Богдана ЧЕПУРКА, ще дещо написати про творчість цього мужа любові, поета від природи, але ж несила читати написане неспокоєм серця, таїною думної душі митця…

Хай творче слова Україння Богдана Чепурка знайде свого думного читача, який був здатний до розмислів, до праці, будування майбутнього України своїми руками, щоб ми не загубились у світах і наші серця сцілилися любовʼю в боротьбі з ворожим світом зла…

Летять думки, обнявши Київ й Канів, –

Пролитись кровʼю на святий папір.

Моя Вкраїно, ця війна не марна –

Летить душа розіпʼята між зір.

………………………………….

Й на якомусь там відтинку часу

Вийду я на космічний Майдан

І згадаю, що був ти Тарасом

Й ти згадаєш, що був я Богдан.*

Сутність людини – бути собою, не зрадити себе, свою памʼять. Вона ж бо основа нашого розуму, який слугує вічності. Моменти пережитого спонукають до осмислення духовного світу людини, щоб рефлексії не полишали нас наодинці з сьогоденням, а заохочували наблизитися до розуміння, що нам дає сльоза очисна. Якщо, пізнаючи природу речей, відчуваємо й бачимо сльози, то ми щось таки зрозуміли, щось таки наше серце пізнало й запам’ятало;  так зі сльозою, що наче весняна роса, цитую текст Михайла Саченка («Коріння»):

В сю мить, як дід помер,

Почув,

Як голосно іде годинник.

«Почув, як голосно іде годинник» – заплакали подумки рідня, колеги й усі слова поезії вічності поета. Життя, досвід, знання засвідчують – є світи «в яких ненависті немає». Але ж наше сьогодення взиває до закамянілих людських сердець, до голосів памʼяті минулого і сьогодення, бо й «Природа бореться не з Богом, / А за життя своє під Небом».

Голоси минулого взивають до нашої памʼяті:

Їх чує кров клітинами всіма –

З глибин віків летять вони над нами.

Про що їх клич – могильними горбками?

Про що говорить пісня ця проста?

Чому так важко думка дороста…   

«Думка дороста…» Думки – це не просто пульсування свідомості, що спонукає до мисленного діяння, а й згусток енергії слова, мови, дарованої нам Богом. У Богдана Чепурка – кожне слово витончене, метафори додають глибинного змісту дійства, присутня наскрізна гармонія вірша, гармонія в кожному рядку, щось прочитується між рядків… Повага до СЛОВА рідної мови – це поезія, яка спонукає до розмислів, виховує українськість читача.

Література на папері донесхочу сміється й плаче: «Коли камінням здавлена душа, / Сама стає, як той біблійний камінь?» Людина в житті – істота творча й вільна, «крила має, але не літає», бо біль її тримає. «Але минає час, і ми дізнаємося, що вже ніколи не почуємо ясного сміху когось із нас, і тоді стає зрозуміло, що та оаза – назавжди заборонена для нас. Відтоді починається наша справжня скорбота, не та, що розриває душу, а якась гірка» (Антуан де Сент-Екзюпері, «Планета людей»)…

Чому так тяжко йти моїм чуттям,

Мені самому до страшного болю –

По незасіяному цвинтарному полю,

Якого я нікому не віддам!

Пам’ятаймо тих, які відійшли за межу… Гюстав Лебон (Ле Бон. 1841–1931) – французькийпсихолог, соціолог, антрополог, найбільше відомий як засновник соціальної психології – писав: «Не лише живі, але й мертві відіграють значущу роль у сучасному житті будь-якого народу. Вони творці його моралі та несвідомі рушії його поведінки». Що ще? 

Письменник-мислитель зумів злучити минуле з майбутнім! Бо як тоді нам поєднати своє життя з минулим, як зберегти в пам’яті тих, кого вже нема посеред нас? Як глибоко все те, що відійшло, має пронизати наші серця? А таки мусить проникнути якнайглибше, щоб воно, те  серце, не здичавіло, не позбавило нас зв’язку з майбутнім.

Не один я все життя шукав правди й ідеалу. Розчарування й руйнація стереотипів допомогли усвідомити, що ІСТИНА – це не що інше, як розуміння того, що ми є і створені Богом. Я, МИ – Є: «…я і є пам’ять, і тому я вічний» (Павло Загребельний, «Я, Богдан»).

Скроплена рясним дощем-кровʼю наших воїнів світла українська земля промовляє до нас їхньою саможертовною любовʼю до України, волі і взиває до наших сердець зберегти памʼять про них: 

Народе мій, на самому краю,

На пограниччі правди і краси –

Я памʼяттю глибокою стосил:

Немає мертвих в рідному краю!

«Є ТАКИ СЛЬОЗИ РЕЧЕЙ, І ЩО СМЕРТНЕ – ТОРКАЄТЬСЯ СЕРЦЯ» (Вергілій): «Барвіночку, прощаймося, прощаймось…»

От і все. Навіки. Vita nova.

Усмішкою здавлені ридання.

Життя моє – ПОЕЗІЯ  ВІЧНОСТІ – мовив Богдан Чепурко, бо життя його горіло яскравою зіркою – УКРАЇННЯМ… Він зміг «своїм життям до себе дорівнятись» (Леся Українка, «Лісова пісня») і тому мав сміливість написати «А Бог мене гладить твердою як ПРАВДА рукою», але ж в цьому світі все від часу і випадку залежить. Україна, ми – вічні, бо ж такий закон життя Божої правди: «Правда – це “те, що має бути”. Правда несе динаміку й цілеспрямованість, рухає до розвитку і вдосконалення» (Вікіпедія). 

Серця наші зболені минулим, зморені сьогоденням, та все ж зорять надією на майбуття: «Душа моя привітна до Бога полетить. / Минеться зла година, минеться люте зло»: «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його»  (Книга Екклезіястова 12:7). «Крім елементарної ймовірності, є чимало фізичних теорій, із яких випливає безсмертя людини» (Юрій Олійник, «Живі й мертві»). Квантове безсмертя – згідно з багатосвітовою інтерпретацією квантової механіки істоти, що мають здатність до самосвідомості – БЕЗСМЕРТНІ. Індуїстські Писання пояснювали теорію квантової механіки ще 5000 років тому: «Бо ти, як і Я, як і ті, хто умре навіть нині, / Тривали завжди, і ніхто з них ніколи не згине» (Бгаґавад-Ґіта [Пісня Бога] / Переклад Миколи Ільницького, Пісня друга, 12).                                              

Андрій Содомора роздумує: «– Бо смерть, Михайле, то є смерть. Душа, хоть вона безсмертна, але нелегко їй розлучатися із смертним тілом… Смерть велике таїнство, Михайле… Дивне таїнство…» І це – книжка Андрія Содомори «Усміх речей» про світ речей, який ми втратили, але зберегли в пам’яті...

Чи знає хтось, що Бог єдиний,

Як цей багатоликий боз?

І я колись в той рай відлину,

Де ні думок, ні слів, ні сльоз.

А поки що ми тут одначе,

Хоч порізнилися в думках, –

Й моя душа сміється й плаче,

Щоб ще сто раз той боз запах!

                 (боз – бузок. – Б. Д.)

Син України, поет від Природи усім своїм життям засвідчував любов до України: «Ти знаєш, Україно, як я тебе любив. / Тобі любов у віно сам Бог благословив… Мої слова – мовчазні свідки: / ніщо життя не переможе!»…

Світяться в небі зорі і люди,

Лагідні вірші, ніжні пісні.

Схоче Вкраїна вчитись у Бога –

Всесвіт обняти Духом святим.

Перечитую «Вибрані листи» Плінія Молодшого (пер. з лат. Андрія Содомори): «Мені ж завжди видається жорстокою і передчасною смерть тих, хто працює над чимось безсмертним. Бо ті, хто віддається насолодам, живуть, сказати б, одним днем: прожив день – і вже начебто вичерпав спонуки для подальшого життя. Хто ж думає про наступні покоління, хто хоче продовжити пам’ять про себе у своїх творах, – їхня смерть, коли б хто не помер, завжди видається раптовою, бо завжди обриває якийсь задум».

Але ж життя незвідана таїна… Осмислення сутності життя утримується на грані двох безодень: безодні нескінченності Всесвіту і безодні небуття (за Паскалем). Правдою живе людина, правдою ж вона все перемагає, правдою торує свій шлях до вічності... Своїм життям Богдан Чепурко засвідчив, що ішов до себе наче до святині: «Ділять Бога – таж Бог неподільний: / Як поділиш, то й Бога нема…»Будьмо чесними перед собою, то будемо чесними перед Богом і іншими людьми... Ми ж просимо прощення в Єдиного Жимого Бога за все содіяне поетом, яке суперечило Його волі, бо ж «Нема людини праведної на землі, що робила б добро й не грішила» (Книга Екклезіястова 7:20)…

Я стану перед Богом в безмежній самоті.

І пісня лебедина, і юності крило,

І вірна Україна, і радісне зело

Залишаться без мене, і жаль буде мені –

Як листячко зелене майне вдаличині.

Барвіночку, прощаймося, прощаймось.

Минеться все, й не схоче пісню пити

Мого життя невимушена тайна…

Таїна життя поета: «А ви мене поховайте / В глибині старого лісу / … / І не плачте наді мною / … / Може стану духом лісу, / Може й з вами, може встигну… / Щоб в душі звучала пісня / Про несмертну Україну!» Не судилося почути поетові пісню «Про несмертну Україну»… «Живи й не бійся» – мовить Богдан Чепурко, але ж він на день воскресіння прийде і запитає не Бога – запитає нас, присутніх на цьому дійстві: де були, що робили, щоб вибороти, зберегти для вічності Україну, волю для прийдешніх поколінь, щоб на увесь світ лунала пісня «ПРО НЕСМЕРТНУ УКРАЇНУ»:

Поховавши поетів,

Не віддаймо у лапи смерті

Їх – пронизуючу Всесвіт –

Безмірну любов.

НЕ ВІДДАМО, бо голос минулого буде взивати до нашої памʼяті – в сьогоденні ми виразно бачимо, «а що пройшло – ізнов живе і діє» (Ґете). «Й всміхнеться тобі світ в обіймах тайни», дорогий колего: «Я не винен нікому нічого, / Я життя свого випʼю вино». Тож надпиймо і ми з «келиха вічності» й вина – життя і щастя мислячої людини: «Ну, бувайте живі і здорові – / Вже годинник на ратуші бʼє»… БУДЬМО БЕЗСМЕРТНІ – ДЕ ТИХО, ЩО ТИХІШЕ ТИШІ…

Пам’ять не має права старіти, бути забутою, щоб не переривалася духовна нитка цілісності українства. Вже сивочолими зрозуміємо, яке то щастя, коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя. Сподіваємося, що десь там, у небесній Вітчизні, наш незабутній і добрий Богдан Чепурко складе свою щиру молитву за Україну, своїх рідних, колег, тих, які люблять і зберігають у своїх серцях пам’ять про нього…

P. S.Богдан ЧЕПУРКО народився 26 серпня 1949 року в Осівцях Бучацького району Тернопільської області. Автор сорока семи книжок прози і поезії. За пів століття творчих змагань оприлюднив в періодиці понад тисячу різножанрових текстів. 11 лютого 2025 року Богдан ЧЕПУРКО відійшов за межу…

———————————————

*В тексті фрагменти віршів з книг Богдана ЧЕПУРКА: «Кервавиця» (Т. 1. Захалявні вірші), «Дивина», «Грішниця зі святим іменем».