Тоді в регіональній газеті «Слобідський край» надрукували першу поетичну добірку обʼєднання «Червона фіра». Медитація студента Сергія Жадана в ній була досить піднесеною: автор порівнював купе з храмом і «островом надій». Проте найбільшою романтичністю відзначався завершальний твір. Оспівуючи «зніжнокосену небом Лебідь», Ростислав Мельників у цьому етюді писав: « засинаюче місто // розливалось полем // фіолетових квітів // (Воно набувало // первісного виду, // якого вже ніхто не знав...) // зорі сипались у калюжі // і наче весна // бігли по них // жовті очі трамваїв». Як підкреслено в останніх рядках, серце героя мчало до загадкової окриленої красуні й «вибухало // розголосом віршів» («Я стримував подив...»).

Схоже на парадокс: група зовсім молодих неоавангардистів – і такі тендітні інтонації... Місто з трамваями – й омріяна Лебідь (вона! Сама граматична форма закорінена у фольклорі)...

Трохи згодом у Мельникова виник відомий текст, у якому принадливу дівчинку названо «лебедяною, величною і лелечною». Щойно вона йде, «тамує дихання квітневе місто // І чорні сукні збуджених хористок // Вкривають нотами похилі вежі речень» («похилі вежі речень»; курсив автора). Хоч доробок поета нерідко співвідносять зі спадщиною Майка Йогансена та Михайля Семенка, у процитованій замальовці можна простежити діалог з іншим експериментатором. Без образів оркестрів, мотивів екстатичності й еротизму, наскрізної ускладнено-вишуканої метафорики у строфах із доволі чіткими віршовими розмірами годі уявити збірку Богдана-Ігоря Антонича «Ротації» (1938). Учасник «Червоної фіри» ніби освоює той же урбаністичний простір, але запрошує туди Лебідь, відому завдяки дебюту, – й усі спокуси цивілізації притлумлюються. 

Сполучення ніжної тональності й гри з традицією, уміння не лише викорчовувати банальність, а й трепетно тішитися новим відтінкам сенсів вияскравлюються в книжці «Апокрифи степу» (2016) – поетичному вибраному Мельникова. 

Заголовок, постає хай і багатозначним, зате надзвичайно прикметним.

Певною апокрифічністю наділяється модернізм (у широкому розумінні). Атмосфера шукань, притаманних першій третині ХХ століття, так виразно розкривається у віршах цього письменника, що, здавалося б, уникнула кількох десятиліть репресій та ідеологічного диктату, а тільки накопичувала нові імпульси. Не біда, що тепер справа або за злегка наївними любителями «липневої психоделії» («панцир черепахи»), або за бувалими «листопадними аристократами» у «таємній країні  божевілля» («самотня країна»). Чи не кожну деталь ліричного сюжету породжує спрага глибоко субʼєктивного, оригінального осмислення дійсності. Тут осінь володіє дещо норовливим старовинним приладом («Осені деревʼяний годинник») та «гіркнуть вуста // як ландшафт за вікном» («ландшафт за вікном»)... Спалах позасвідомого – і погляд персонажа раптово нагадує «рожевих квітів горщик» з однойменного твору. З вітальністю «широкоштанних  каштанів» («стуманеним кришталем») контрастує майже декадентська «сльозисто лиса пісня» («Пахне осінню»). Своєю чергою небо ототожнюється з акваріумом, у котрому снують «відбитки // рибок // ранішніх // снів» («акваріум неба»).

Другим апокрифом можна назвати місто. Ідеться про вірші «дуже харківського» автора, а отже, здатного тонко окреслити дух майданів і проспектів, облаштованих на межі степу й лісостепу. Невипадково щойно перевиданий том наукових праць Мельникова відкривається нарисом «Кілька упровідних зауваг» про літературне життя на Слобожанщині та сприйняття такого регіону в письменстві. У художньому світі співзасновника «Червоної фіри» вулиці падають просто з вікон громадського транспорту, а трамваї, показуючи неабияку галантність, ладні запропонувати кави («на синім морозі»). Віднайдення памʼяті співвідноситься з протиранням каменя серед «закапельного цвинтаря» («початок церемоній»). Чи не принесли туди пил степові вітри?.. Понад те, якщо Лебідь та інші чарівні птахи змушують змінюватися городян і їхні терени, степи знаменують смерть старого лелеки («небо степів»). 

У міста є потойбіччя (чим не третій очевидний апокриф?), і воно міцніше поєднане зі степовим простором. Іще в дебютній збірці Мельникова «Полювання на оленя» (1996) виникає образ омріяної сонячної Кульбабії. Тоді автор почав писати про її герб із крилами і небезпеки від чужинців. Саме з ідеальної та вельми не захищеної країни ліричний субʼєкт вирушає до коханої, простуючи з нашийною повʼязкою хмарини містом («про країну кульбабію»).

Четвертий апокриф – колір. Напевне, Мельників належить до девʼятдесятників, які найщедріше сповнюють барвами свій художній світ. Загроза абсурду й інерції не породжує суцільні сірість і розпач, про які часто твердили критики, осмислюючи таке покоління. Навпаки: у цій поезії шурхочуть постійні «дощі помаранчеві» і свистять зелені пищики («сліди лисиці»). На всіляке «Чорнокнижжя» знаходиться ясніше Піднебесся («апокрифи степу»), як і «жовток ворожіння» (однойменний вірш) та «слів золотистих // зграї» («між хмаровинням»). Утім, не дивно, що гомін солдатів у вагонні здобуває колір хакі («павутина життя»).

Апокриф № 5 – особлива мовна стихія. Вона найбільшою мірою засвідчує цікавість письменника до авангардистських прийомів. Ні, Мельників не обмежується розміщенням рядків «східцями». У його віршах самодостатньо почувається кожна буква. 

Навіть найелементарніший розділовий знак укладається в сюжет і своєрідний наочний візерунок, наприклад крапка в уже знаменитій «Елегії Кохання». Водночас в етюді «вічні нічні гречкосії» повторювані літери «М» виструнчуються в колонку, завдяки чому відтворено контур чи борозни, чи плуга:

диМ

сивиМи

рукаМи

         туМанів

        Ми

                                                        запрягаєМ

степ

  у

місячний

плуг. 

Такі знахідки точно оцінив би не тільки згадуваний Йогансен, схильний смакувати слово, а й український футурист Андрій Чужий, що навіть прозовому тексту надавав химерних обрисів!.. 

Великі літери в доробку Мельникова теж можуть виникати цілком раптово. Як і заголовки, що  подекуди вигулькують із жирних закурсивлених рядків в останніх строфах, наче прекрасні зорові ілюзії. Усе це мислиться відповідниками степових міражів, яких у просторі поетичного мовлення не хочеться позбуватися.

Рубіж поміж регламентованим письмом і неприборканою природою в усіх виявах, у тому числі звукових, узагалі поступово розчиняється. Справді, на створення поеми про степ «я»-поета надихають вихоплені з монітора «знайомі обриси літер, // сповнені тихим сумом, // густим пахом // і щемкою // піснею // серпневих // цвіркунів» («Поема Про Наш Степ»)...

Урешті, є ще один свіжий апокриф, повʼязаний із Мельниковим. Низка джерел переконує: на 2023 рік припадає солідний ювілей поета.

Чому апокриф?

Тому що вірші цього письменника завжди сповнені пристрасним очудненням і відсторонені від будь-якої автоматизації.    

Як же діяти уважним читачам?

Керуватися перевіреними сюжетами. Наприклад, випити з інтелігентним говірким трамваєм кави за здоровʼя та натхнення яскравого лірика.

Неодмінно з трамваєм, який має мрійливі жовті очі й точно бачив зніжнокосену Лебідь.