Раптом здасться, що чим частіше і ґрунтовніше рецензуємо вартісну книжку, тим рідше й позверхніше її читаємо. Бо навіть автор, насолодившись новизною думки аналітика про свій творчий труд, починає втрачати інтерес до себе в ньому, переймається гоном за новими й новими відгуками.

(Щось подібне відбувається чи не з кожною книжкою поета і мислителя Богдана Чепурка, а їх у нього чимало).

І як зарадити цьому?

Може, кажу серйозно, час від часу публікувати однофразові рецензії, які «угризалися» б у свідомість читача, запам᾿ятовувалися, стимулювали постійне зацікавлення письменницькими текстами.

Може, наші найгрошовитіші літератори спромоглися б на оригінальні промоційні банери для себе.

Оте друге Богдана, як і більшості блискучих літературних талантів в Україні, не стосується. Зате він володіє суто творчим, майже не відомим читацькому загалові каталізатором інтересу до своїх видань, – це його малюнки. У свіжому томику «Сотворення світу» (Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В., 2020) навіть анотацію (очевидно ж авторську) присвячує насамперед їм, уперше представляючи їх у галерейному ключі. Сплеск багатоколірної візуальності цієї книжки враз ніби відсуває на другий план саму, за автором, філософсько-теософську її текстовість.

Відновлюючи своє давнє, але донедавна епізодичне зацікавлення Богдановим малюнком-малевом (перегукується і з маревом, і з мливом), гортаю-перегортую його альбомисте «Сотворення…» 

*

Поетичне слово всесильне, та навіть йому не вдається повноцінно передавати фізичну барвистість світу. Воно більше музичне, аніж живописне. Тому-то очі поета, знаю по собі, прагнуть і вбирати кольори, і віддавати їх буквально, принаймні віддзеркалювати. Бо красі завше бракує уваги і репрезентаційних люстер.

У Богдана ця засаднича творчо-психологічна колізія обросла індивідуальними рисами, оригіналилася. Особливо тепер, хоч малює він змалку. Вже самим оприлюдненням свого художньо-візуального доробку автор засвідчує його важливість, і передовсім для себе. Це аж ніяк не творчо-видове переключення чи перескакування, а радше підсилення своєї літературної іпостасі. І все ж, зібрані в одному виданні, Богданові малюнки заінтриговують як інструмент творення зі своїми призначенням, історією, долею.

Якщо більшість його поетичних текстів – своєрідні образѝ, підвладні властивим цьому жанрові обмеженням, то малюнки – все ж образки. Над ними не нависає канон. Тут поет уже й мислить (не лише почуває) як дитина, і лінію веде неакадемічну, і барву кладе заплющивши очі. Тут він справді раює. Та це, бачу, тільки на початку створення циклу і кожної роботи зокрема. Це залишається зовні. Як сегмент, натяк, самоалюзія. Жагуче бажання виробити свою творчу мову у варіанті візуальному несподівано вихлюпнулося цікавим буквалізмом – Богдан вдався до витворення начебто власної мистецької абетки, письма, ієрогліфіки. Майже всі його малюнки можна трактувати саме у цій площині, хоч лише одного нарік він ієрогліфом. Превалює, звісно, лінія, однак переважно безперервна і, що найбільш незвично, хвиляста. Перша її якість, зумовлюючи появу кіл та спіралей, натякає на інтенцію ідеало- й ладошукання, а друга – хвилястість – символізує невідрубність зображеного від решти простору, безперервне перетікання одного у друге. Відтак барва, хоч би якою була осібно-чистою, не здатна залишатися такою довго. Це барва всебічно динамічна, символічно багата, з постійною перспективою змішування й насичення. Надто ж у теплому і теплішому спектрі: золотавість, малиновість, бузковість, барвінковість, рунявість… Та й згадані моменти чистокольору в ущільненому зображенні змагають до суто імпресіоністичного поєднання – у нашому сприйнятті. Така перцепція чи не найбільше підштовхує до вибору орієнтальної аналогії. Проте «не віддаю» усе це, скажімо, арабам і японцям, позаяк припускаю, що згадані мистецькі риси вказують на всесвітнє перевисання до найвимовнішої простоти. Богдана це вельми стосується.

Крім того, своєю мистецькою ієрогліфікою автор дуже близький до наших предків з-перед тисячоліть – трипільців, які були у процесі вироблення питомого ієрогліфічного письма і залишили світові, Європі чимало знакових архетипів людського буття. Так, до кола і спіралі додаю ще хрест, що символізує єдність чоловічого й жіночого, запліднення людини й землі, солярні знаки сварґа і свастика, тризуб як частину сварґи, світове дерево. Богданові малюнки найповніше демонструють саме трипільську символіку,

Є й дещо пов᾿язане зі ще більшою давезністю: спроба пізнати, через людину ментальну і звичаєву, людську істотність у цілісності. Маю на увазі й тіло людини, що є храмом її душі. Але йдеться, передусім, про поетичну й мистецьку допитливість. Я назвав би це нібито углибання в лабіринти тілесності – у пошуках об᾿єктивності як істини – Богдановим   виявом Леонардового (від да Вінчі) начала. У такий спосіб малюнки-ієрогліфи докрайньо й остаточно гуманізуються. «Стиснувся у пружину спомин тіла» (Б. Чепурко). Саме завважений анатомічно-мистецький аспект дозволяє не зіставляти ці малюнки з орієнтальними арабесками.

Нарешті – визначена автором і відбита у назвах тематика малюнків. Вона здебільшого достосована до концепції книжки, що є збіркою есеїв. Однак самі зображення спрямовані переважно в надра Богданового поетичного тексту. Іскра зацікавленого читацького сприйняття, спалахнувши, проникає крізь пасіонарність кількох рівнів: допотопно-буттєву, українську до- і християнську, фольклорно-звичаєву, літературно-мистецьку. 

*

Чи міг би вроджений поет Богдан Чепурко не творити своїх барвисто-лінеарних образків-малев? Гадаю, що ні. Насамперед у цьому й полягає їх цінність для нас.